БУЛО У МАТЕРІ ТРИ СИНИ

Автор: Дученко Б.А.

Дата: 2022-02-20

Друга світова війна своїм чорним крилом доторкнулася майже до кожної української родини, майже з кожної сім’ї забрала чиєсь життя. Трагізм людських доль тих часів сприймається ще гостріше, коли слухаєш розповіді знайомих людей. Жителька с. Пристанційного Малинського району Житомирської області Мойсієнко (Філоненко) Марія Іванівна втратила за роки війни чотирьох близьких людей – батька і трьох братів.
Батько помер від хвороб та злиденного життя у 1942 році, а три брати воювали на фронтах Другої світової війни, доки не поклали там свої голови.
Першим на війну 30 червня 1941 року у 25 річному віці пішов найстарший брат Микола, залишивши вдома дружину та двоє малолітніх дітей.
Воював Микола у різних військових підрозділах та на різних посадах. Останні посади – помічник, виконуючий обов’язки командира шабельного взводу 7-ї гвардійської кавалерійської Житомирської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії. У боях за Київ у листопаді 1943 року отримав тяжке поранення в голову, чудом залишився живий і мав право не йти на фронт, але, приїхавши після лікування додому, заявив матері Теклі Федорівні, що буде воювати і далі, доки не дійде до Берліну. Материнське серце краяв біль за сина та гнітила тривога на душі, проте зупинити його вона не могла. Не зупинило його прагнення дійти до Берліну і друге поранення в обидві ноги у 1944 році. У листі з госпіталю він заспокоював матір і з оптимізмом писав, що рани у нього зажили, як у їхнього домашнього Сірка, і він цими ногами ще дійде до Берліну.
Готуючи цю статтю, я мимоволі і неодноразово задумувався, що могло спонукати звичайного сільського молодого чоловіка, у якого вдома було двоє малолітніх дітей (дружина – окрема проблема), рватися на фронт після двох тяжких поранень. Певною мірою це спричинила зрада дружини. Поки чоловік проливав кров на війні, вона, подейкували в селі, віддавалася плотським втіхам. Але, мабуть, головні причини були ті ж, що і в лейтенанта-артилериста Петрова В.С., уродженця Запорізької області, який в боях за м. Київ втратив обидві руки, але добився дозволу від самого головнокомандуючого збройними силами СРСР Йосипа Сталіна продовжити службу в армії і закінчив війну двічі Героєм Радянського Союзу, а після війни дослужився до генерал-полковника. Окремо для читачів Малинського району Житомирської області повідомлю, що в серпні 1941 року він захищав Малин від навали нацистів. Мабуть, такі ж причини спонукали льотчика Драченка І.Г., уродженця Черкаської області, після втрати ока продовжити літати і безстрашно воювати, ставши при цьому Героєм Радянського Союзу і кавалером трьох орденів Слави. А причини ці, на мій погляд, наступні: надзвичайна мужність, відвага і стійкість, високе почуття відповідальності за виконання військового обов’язку, що характерно для українських воїнів різних епох і поколінь. Так, у роки Другої світової війни 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 стали двічі Героями. Тричі Героєм Радянського Союзу став легендарний льотчик-винищувач Іван Кожедуб.
Серед командного складу різних ланок офіцерського корпусу українці складали значний відсоток (до 20%), поступаючися лише росіянам.
За героїчну службу Микола був відзначений командуванням. За мужність і відвагу, проявлені у боях з фашистськими загарбниками, гвардії старшина Філоненко був нагороджений медаллю «За відвагу» та посмертно — орденом Слави 3-го ступеня. Медаль він отримав за те, що в бою 20.09.1944 при відбитті контратаки противника підпустив ворожих солдат на близьку відстань і закидав їх гранатами, знищивши при цьому 10-х. Орденом Слави був нагороджений за вміле керівництво шабельним взводом, а також за особисту мужність та відвагу під час бою у Верхній Сілезії (Польща) на лівому березі р. Одер 05.02.1945. Під час цього бою знищив 4 солдати противника і, незважаючи на поранення, продовжував командувати взводом. Однак на наступний день помер від ран. Не вдалося герою здійснити те, до чого він прагнув майже 4 роки у жорстоких, кровопролитних боях — дійти до Берліну. Про місце загибелі Миколи та його нагороди мені вдалося дізнатися через вебсайти ОБД «Меморіал» та «Подвиг народу», про що і повідомив його дочку Любов Козлову, вже згадану сестру Марію Мойсієнко та Малинський райвійськкомат у червні 2012 року. Райвійськкомат зробив запит стосовно нагород Миколи Філоненка у Центральний архів Міністерства оборони Росії, в якому знаходяться архівні документи колишнього Міністерства оборони СРСР. Архів підтвердив мою інформацію. Через Міністерство оборони Росії та Адміністрацію Президента Росії зробив спробу вирішити питання щодо вручення ордена дочці, однак мені це не вдалося. Навіть не отримав відповіді на своє звернення.
Разом з тим, з вересня 2012 року Люба щомісяця отримувала суттєву доплату до пенсії за нагороди батька, як інвалід з дитинства (у годовалому віці вона випала з колиски і пошкодила хребет). У грудні 2015 року Любов Козлова відійшла в інший світ.
Але повернімося у буремні роки війни. Середнього брата Володимира війна застала на дійсній військовій службі у Червоній армії, куди він був призваний у 1938 році. У 1941 році йому виповнилося лише 22 роки. Дома залишилася дружина та зовсім ще маленький син. Листи від нього приходили нечасто, однак у січні 1944 року він приїхав у короткотермінову відпустку з госпіталю з Києва, де проходив лікування після поранення, отриманого в боях за визволення Києва. Коли він зійшов з поїзда на своїй станції Чоповичі, то побачив на пероні маму, брата Миколу та інших родичів, які, як потім з'ясувалося, проводжали в Київ Миколу для продовження військової служби після відпустки.
Мабуть, сам Господь організував цю зустріч братів після тривалої розлуки, таку несподівану і разом з тим таку короткочасну, щоб вони обнялися і попрощалися перед тим, як розстатися вже навік... Через нетривалий час після завершення відпустки Володимира із військової частини прийшло повідомлення, що він зник безвісти. Пошуки місця його загибелі результатів, поки що, не дали, хоч дещо встановити вдалося: у Псковській області у с. Шарепіно (Росія) серед імен похованих у братській могилі воїнів числиться його тезка, навіть рік народження співпадає. Проте для остаточного висновку потрібно провести ще багато копіткої та тривалої роботи. Черга боронити Батьківщину до наймолодшого брата Степана прийшла разом із радянськими військами, які в листопаді 1943 року визволили село від німецьких окупантів. 18-річним юнаком він був мобілізований польовим військкоматом до лав Червоної армії і згодом зник безвісти. Жодної звістки від нього не надійшло. Пошуки архівних документів про його долю теж результатів не дали. Однак його односельчанин і сусід Федір Дученко (мій дядько), з яким вони були призвані на службу, після повернення з війни розповів матері Степана, що під час бою у Тернопільській області йому відірвало осколком пальця на руці. Він заскочив в окоп і почав перев’язувати руку, але в цей час на окоп наїхав фашистський танк і Степан загинув під його гусеницями. Розповідаючи про трьох загиблих братів, не можу не згадати їх матір — Теклю Федорівну. Вона народила 11 дітей. На жаль, крім загиблих на війні синів, вона втратила ще четверо дітей у малолітньому віці. Близнятка Ганнуся і Василько померли у дворічному віці, донечка Марійка померла у 5 років (на честь її назвали найменшу доньку — Мойсієнко М. І.), а синок Петрик помер у 14-річному віці вже після війни. Бідувати Теклі Федорівні прийшлося дуже багато. Я згадую цю низеньку і худеньку бабусю (жили по сусідству) і дивуюся: як вона змогла винести на своїх плечах стільки труднощів, а в серці стільки горя?! ФОТО 5 У грудні 1943 року, коли німецькі війська знову зайняли село, намагаючись розвинути наступ на Київ, вона з 5 малолітніми дітьми втекла у с. Лісну Колону Малинського району. Під час втечі Текля впала і пошкодила суглоб, унаслідок чого вона до кінця днів своїх сильно кульгала. Там же стало відомо, що її хата згоріла. Так почалися поневіряння по чужих хатах, добре, що світ не без добрих людей.
Під час перебування у с. Барвінках Чоповицького району в одній хаті з ними знаходилася група розвідників Червоної армії. На прохання старшого групи Текля Федорівна заплітала у кіску донечці Марійці записку з якоюсь інформацією, давала горщик з їжею і та йшла до знайомої бабусі Федори у сусіднє с. Загребля, де знаходилися німецькі війська, нібито для передачі їжі. Біля в’їзду в село був поліцейський пост. Поліцейські ретельно обшукували Марійку, але не здогадувалися розплести кіску. Бабуся Федора забирала записку, а заодно заплітала в кіску свою записку. Так повторювалося декілька разів. Після повторного звільнення станції Чоповичі від фашистів Текля Федорівна повернулася у рідне село. Сільська рада виділила їй незайняту хату, хоч і не зовсім придатну для проживання.
З часом племінник покійного чоловіка Теклі Федорівни — Михайло, який проживав у Києві, порадив їй, як матері трьох загиблих на війні синів, звернутися до керівництва республіки з проханням побудувати власний будинок. Михайло не був впливовою людиною, але допоміг їй потрапити на прийом особисто до голови Ради Міністрів України Хрущова М.С.
Проста сільська жінка дуже хвилювалася перед такою зустріччю. Страху додавало те, що до кабінету Хрущова М.С. її супроводжувало двоє чоловіків у військовій формі. Однак вона дещо заспокоїлася, коли Хрущов М.С. дуже ввічливо запропонував їй присісти. Ще легше стало на душі коли на її пропозицію ознайомитися з документами він зауважив, що документи йому не потрібні і вона сама розповість про свої проблеми.
Після візиту Теклі Федорівни до Хрущова М.С. дуже швидко були завезені лісоматеріали та розпочалося будівництво хати. Однак через деякий час лісоматеріали закінчилися і будівництво припинилося. Неодноразові звернення до голови місцевого колгоспу «Шлях до соціалізму» нічого не дали, бо він не дбав про людей.
Вже маючи певний досвід, вона наважилася знову поїхати на прийом до Хрущова М.С., проте на цей раз її прийняв хтось із його заступників (прізвища не запам’ятала). І знову історія повторилася так само: закінчилися лісоматеріали і припинилося будівництво. Не витерпівши такого знущання, Текля втретє поїхала до Києва. На цей раз їй знову вдалося потрапити на прийом до Хрущова М.С. Почувши розповідь Теклі Федорівни, він дуже розлютився і при ній зателефонував комусь із керівників Житомирської області. Говорив, а вірніше кричав комусь, погрожуючи в телефонну трубку, недовго і пообіцяв Теклі Федорівни, що будівництво найближчим часом буде завершено. Так і сталося. Доки Текля Федорівна добралася додому з Києва біля її нової хати, немов у казці, вже розвантажувалася машина з лісоматеріалами. Через нетривалий час будівництво завершилося.
Важке життя було у Теклі Федорівни у післявоєнні роки. Але все ж вона одна зуміла поставити на ноги четверо дочок. Всіх видала заміж. Померла на 87 році життя.
Ось така невигадана історія склалася з того, що розповіла про свою родину Мойсієнко М.І. (померла у 2016 році), та із того, що мені вдалося зробити (на жаль далеко не все) заради світлої пам’яті її полеглих братів. Наостанок додам лише, що дочка загиблого воїна Миколи Філоненка — Любов залишила двох нащадків — дочку та внука, а після Марії Мойсієнко залишився син (дочка померла), 4 онуків, 8 правнуків і 1 праправнучка. Хочеться сподіватися, що всі вони пам’ятатимуть про своїх героїчних прадідів і передаватимуть цю пам'ять наступним поколінням.

Просмотров: 95