Займаючись пошуково-меморіальною роботою часів Другої світової війни, я періодично пишу про героїв цієї війни, про результати роботи, і чим далі вона відходить в історію, тим все важче отримувати інформацію від учасників та свідків тих подій, а така інформація особливо важлива для збереження правди про війну.
Нещодавно вирішив написати про свого земляка-фронтовика, колишнього танкіста Воблікова Михайла Олександровича, нагородженого чотирма орденами Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни та дев’ятьма медалями. Задача виявилася настільки складною – наскільки заслуженим був Вобліков М.О. Справа у тому, що Михайло Олександрович вже помер, а його сини Анатолій та В’ячеслав люди похилого віку і, на жаль, мало що пам’ятають із розповідей батька. В’ячеслав у шкільному віці написав хороший, детальний і великий реферат про участь батька у війні, однак у школі він не зберігся.
У подібних ситуаціях я вже не один раз бував, а тому звертаюся до небайдужих людей, які хочуть зберегти пам'ять про своїх героїчних предків, про свій родовід, із закликом не відкладати цю важливу справу на пенсійний період свого життя, а займатися нею вже сьогодні, доки є близькі, родичі, які можуть надати потрібну інформацію, доки ви самі щось не забули.
Менше з тим, вдалося знайти суттєву інформацію у нагородних листах старшини Воблікова, встановити його бойовий шлях через військові підрозділи, у яких він воював.
На війну Михайло пішов добровольцем у 18 років у липні 1941 року із с. Афанас'єва Ізмалківського району Орловської (нині Липецької) області Росії, хоч у початковий період війни його однолітків мобілізовували у разі наявності у них середньої освіти, а він її не мав (керівництво держави сподівалося, що війна швидко завершиться).
Батько Олександр не противився мужньому рішенню сина і на прощання подарував йому гармонь, виготовлену власноручно (займався виготовленням музичних інструментів), оскільки він дуже добре грав і гарно співав. Гармонь батька, мабуть, служила сину оберегом, оскільки він пройшов з нею всю війну і повернувся додому живим.
Михайла зарахували у танкові війська. Спочатку він пройшов навчальні курси, а потім був направлений на фронт. На сьогодні важко однозначно сказати на якій посаді він воював. Своїм синам він розповідав, що був механіком-водієм танка Т-34. У нагородних же листах зазначено, що старшина Вобліков був командиром башти танка (відповідав за стрільбу гармати – авт.). А можливо він і воював на різних посадах. Однак, на якій посаді він не воював, значимість його заслуг ніяк не зменшується. На війні кожен день був особливим для Михайла, тому що міг бути останнім, але разом з тим небаченим до цього випробуванням для нього стала Курська битва з 5 липня по 23 серпня 1943 року. Тепер вже нам відомо, що за своїми масштабами і результатами вона була однією з ключових битв Другої світової війни. На стороні Червоної армії нараховувалося більше 1,3 млн чоловік, до 20 тисяч гармат і мінометів, більше 3300 танків і самохідних артилерійських установок, 2650 літаків.
Гітлерівське командування для участі у битві зосередило 900 тисяч осіб, близько 10 тисяч гармат і мінометів, до 2700 танків і штурмових гармат, близько 2050 літаків.
Незважаючи на тривалі і жорстокі бої, Михайлу Воблікову вдалося вижити, а потім у складі 59 танкового полку 13 танкової бригади 4-го гвардійського танкового корпусу з боями пройти на Т-34 всю Україну, пів-Європи. І всюди з ним була його фронтова подруга – гармонь. Вона допомагала під час короткочасного відпочинку відновити душевні сили, скрашувала солдатські будні, а улюблені мелодії навіювали теплі спогади про рідних. Саме тому варто було Михайлу розтягнути гармонь, як біля нього збиралися його бойові побратими. На імпровізованих концертах найчастіше звучали пісні «Три танкісти» (написана ще до війни, ця пісня була своєрідним гімном для танкістів), «Катюша», а також пісні, які з’явилися у роки війни «В лесу прифронтовом» і особливо – «В землянке». Завдяки гармоні Михайло був улюбленцем танкового батальйону і вона ж допомогла йому після війни знайти кохану дружину. Але до того було ще дуже далеко… У жовтні 1943 року за сумлінне виконання військових обов’язків старшого сержанта Воблікова було нагороджено медаллю «За бойові заслуги».
Він брав участь у визволенні Харкова, Київських наступальній та оборонній операціях. Його танк першим вривався у населені пункти Київської області: Черняхівку, Березівку, Іванків, знищивши при цьому три гармати, одну мінометну батарею та до п’ятдесяти солдат противника (так зазначено у нагородному листі). У цих боях він отримав поранення, але не залишив танк, доки не виконав бойове завдання. Михайла було нагороджено орденом Червоної Зірки. Довелося Михайлу Воблікову визволяти від окупантів і с.Чоповичі, що на Житомирщині, не думаючи, і не гадаючи, що тут пройде все його післявоєнне життя.
А потім була Житомирсько-Бердичівська операція. Бої велися надзвичайно жорстокі. Нелюдська жорстокість фашистів, особливо по відношенню до мирного населення, породжувала таку ж відповідь. Вже після війни Михайло Олександрович розповідав своїм синам, що іноді командири давали розпорядження: у полон ворожих солдат не брати, немає куди їх дівати, намотуйте їх на гусениці. У тих боях Михайло отримав ще одне поранення – на цей раз вже важке. Після госпіталю знову бої. Одні змінювалися іншими. Після Проскурівсько-Чернівецької операції брав участь у Львівсько-Сандомирській операції. У боях за м. Львів він знову відзначився особливою відвагою та героїзмом. Його «тридцятьчетвірка» трощила ворожі укріплення, знищувала вогневі точки, живу силу. Але в його танк влучив спочатку один снаряд, потім другий і танк загорівся. Сильно обгорілого і непритомного Михайла витягли з танка його товариші. За цей бій старшину Михайла Воблікова знову було нагороджено орденом Червоної Зірки. У нагородному листі записано, що екіпаж танка знищив дві самохідні гармати, п’ять бліндажів, три кулемети, три автомобілі з вантажами і близько двадцяти солдат та офіцерів противника.
Після лікування в госпіталі Михайло наздогнав свій полк на Віслі. Брав участь у Нижньо-Сілезькій, Верхньо-Сілезькій та Моравсько-Остравській операціях. На Одерському плацдармі у районі населеного пункту Шнейденбург під час бою отримав важке поранення командир танка Михайла Воблікова – молодший лейтенант Ємельянов. Михайло прийняв на себе командування танком, незважаючи на те, що теж отримав поранення, щоправда легке. У нагородному листі на старшину Воблікова відмічається, що в ході бою екіпаж танка знищив одну самохідну гармату, два бронетранспортери, одну мінометну батарею і близько двадцяти солдат та офіцерів противника. За мужність і відвагу Михайло знову отримав орден Червоної Зірки.
Війну Михайло Вобліков закінчив у Празі. Потім брав участь у Параді ремоги у Москві.
Кандидати для участі у параді відбиралися дуже ретельно, перш за все із військовослужбовців, які проявили в боях мужність, героїзм та мали бойові нагороди. Фізичні дані також мали важливе значення, зокрема, ріст не нижче 176 см і вік не більше 30 років. Щоправда, оскільки всіх вимог було важко дотриматися на практиці, для учасників робилилися винятки. Під ці винятки потрапив і старшина Вобліков. Він був низького росту, але мав, як вже зазначалося, великі бойові заслуги. Танкістам видали нову форму, як і всім учасникам параду, та на відміну від них, ще й нові шкіряні шоломи, куртки та штани (після параду куртку і штани довелося здати, а от у шоломі він та його сини ще довго їздили на мотоциклі). До параду проводилося чимало тренувань на одному з підмосковних аеродромів. Вся техніка була добре підготовлена, особлива увага зверталася механіків-водіїв на рівняння її в одну лінію під час руху. Парад Перемоги розпочався на Красній площі 24 червня 1945 року о 10 годині ранку і тривав дві години. Під час заходу йшов сильний дощ, а температура повітря була близько 15°C. Проїжджаючи на своєму танку по Красній площі, Михайло Вобліков був щасливий від того, що він вижив у тій страшній війні майже з її першого дня і до останнього. Після параду військова служба для Михайла продовжилася. На початку цієї оповіді я говорив, що він добровільно пішов на війну, і до цього, зрозуміло, в армії не служив. А після війни, оскільки майже не було кого призивати в армію, держава змушена була залишати на військовій службі чоловіків, які не пройшли обов’язкову дійсну військову службу до війни, незважаючи на те, що вони пройшли війну. Іншими словами, роки війни не зараховувалися до терміну дійсної військової служби. Таким чином, Михайло ще три роки служив в армії – у танковому підрозділі у Західній Україні. Синам він розповідав, що якось йому довелося у складі екіпажу танка брати участь у забезпеченні проведення виборів в одній з областей (наразі невідомо в якій). І от вночі, чи то представники українського націоналістичного підпілля, чи то просто місцеві жителі обкладали їхній танк соломою і підпалювали. Оскільки зброю у таких ситуаціях заборонялося застосовувати, то танкісти просто закривали всі щілини, а вранці витирали кіптяву з танка і тим все закінчувалося. Демобілізувався Михайло у 1948 році і по дорозі додому заїхав у вищезгадане с. Чоповичі Житомирської області, до діда Ничипора, у якого він декілька днів перебував під час війни і пообіцяв йому приїхати після війни, якщо залишиться живим. Після вечері Михайло вийшов на вулицю і почав грати на гармоні. На звук гармоні збіглося чимало молоді. Серед них була і красуня з карими очима Галя Філоненко, яка відразу запала йому в душу та так, що він залишився у селі і одружився з нею. І тут я маю розповісти і про неї, зокрема й тому, що вона теж брала участь у війні.
У 1937 році Галина закінчила медичну школу у м. Малині Житомирської області. Одним із викладачів у неї був Іван Іванович Соснін, який у роки війни разом з донькою Ніною та Павлом Тараскіним керували Малинським підпіллям. Всі троє загинули і всім трьом посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Галина вже на початку війни була мобілізована в армію. Бойовий шлях її, на жаль, майже невідомий – тільки окремі епізоди. Службу вона проходила у військових госпіталях на посадах медсестри, старшої медсестри. У 1941 році під час відступу Червоної армії на Кавказі отримала поранення. З різними польовими госпіталями теж пройшла всю Україну. Проходила службу на території Румунії. Закінчила війну у званні старшого лейтенанта медичної служби. Мала військові нагороди, проте, на жаль вони не збереглися.
З Михайлом вони народили і виховали, як вже зазначалося, двоє синів – Анатолія і В’ячеслава. Галина Іванівна понад 50 років працювала у хірургічному відділенні Чоповицької лікарні. Вона була кваліфікованим фахівцем і чуйною людиною – війна навчила всьому. Що стосується головного героя розповіді – Михайла, то до виходу на пенсію він весь час працював водієм на Коростенському і Малинському автопідприємствах Житомирської області на таксі, на автобусі. Своєю веселою вдачею він завжди створював хороший настрій у пасажирів. Я знав його особисто і мене вражали його кипуча енергія і оптимізм. Він проводив велику роботу з військово-патріотичного виховання молоді, часто зустрічався з учнями місцевої школи. Ну і звичайно ж Михайло Олександрович не забував про гармонь, щоправда, він привіз із Німеччини акордеон і, освоївши його, почав віддавати йому перевагу. Однак, на День Перемоги він завжди діставав гармонь і співав фронтові пісні. Ні одне застілля у родині Воблікових не обходилося без його гри та співу. На жаль, трагічний випадок різко зупинив його гру на акордеоні: на столярному станку він обрізав пальці на одній руці.
Щодо синів Воблікових, то вони здобули освіту, одружилися, мають свої сім’ї. Вся трудова діяльність сина Анатолія пройшла у рідному селі Чоповичі. Останнє місце роботи – голова місцевого колгоспу. Син В’ячеслав працює у м. Києві, в Академії наук.
Михайло Олександрович відійшов в інший світ у 1996 році на 74-му році життя, а Галина Іванівна – у 2008 на 86-му році. Анатолій та В’ячеслав свято бережуть реліквії батька – нагороди та гармонь, а я своєю розповіддю про нього, гадаю, теж долучився до збереження для історії світлої пам’яті фронтовика, героїчного танкіста Михайла Олександровича Воблікова та його дружини Галини Іванівни.