ПОДВИГИ І НАГОРОДИ РОЗВІДНИКА ШИРЧЕНКА

Автор: Дученко Б.А.

Дата: 2022-02-22

Цю історію про свого родича, учасника Другої світової війни Ширченка Василя Степановича, мені розповів мешканець м. Києва, уродженець смт Чоповичі Житомирської області Шоботенко Микола Миколайович. Частину інформації (стосовно подвигів та нагород героя) вдалося знайти через вебсайт «Подвиг народу».
Коли розпочалася Друга світова війна Ширченку Васі було лише 15 років. Він був п’ятою дитиною в сім’ї. Мав відвертий характер, не любив несправедливості.
Одного разу, не погодившись з наказом німецького коменданта Вінера, який відзначався жорстоким ставленням до місцевих жителів, голосно і зло вилаявся. Чи то фашист зрозумів зміст його слів, чи то просто йому не сподобався тон підлітка, але він сильно і через всю спину вдарив його нагайкою. Цей випадок Ширченко В.С. запам’ятав на все життя і він підштовхнув його до втечі на фронт після звільнення смт Чоповичі Червоною армією в листопаді 1943 року.
На той час йому було лише 17 років, але в нього було велике бажання помститися ворогам за смерть старшого брата Петра, який загинув нібито під Сталінградом, і за особисту образу фашистським комендантом. До речі, в ході підготовки цієї розповіді я вирішив уточнити, де конкретно загинув Петро і вияснилося, що він поліг не під Сталінградом, а в Курській області с. Крапивка (нині це Орловська область Росії) про що й повідомив його родичів.
Васю зарахували стрільцем у 1161 полк 351 стрілецької Шепетівської Червонопрапорної дивізії. Однак його як сміливого і кмітливого бійця залучали і до проведення розвідок.
Свою першу нагороду – медаль «За відвагу» Василь отримав 23 червня 1944 року за те, що, як зазначено в наказі про нагородження, стійко відбивав дві контратаки противника і особисто знищив двох фашистів. А вже 27 липня 1944 року рядовий Ширченко, як видно з нагородного листа, під час бою на шосе Росульна – Червоне в Івано-Франківській області сміливо атакував ворожу колону і вогнем зі свого автомата знищив 12 угорських солдат і 9 захопив у полон. Його вчинок додав духу та сміливості товаришам по зброї, у результаті чого було розгромлено всю колону противника чисельністю до батальйону, яка не встигла розгорнутися в бойові порядки. За цей подвиг він був нагороджений орденом Слави 3-го ступеня.
Наступний подвиг Василь здійснив 5 жовтня 1944 року. Під час бою в горах за село Канора Закарпатської області, незважаючи на смертельну небезпеку, він підповз до ворожого кулеметника і прицільно кинутою гранатою знищив кулеметний розрахунок, що дало можливість стрілецьким підрозділам швидко просунутися вперед, уникнувши великих втрат особового складу. У цьому ж бою вогнем із автомата та гранатами він знищив 11 угорських солдат. Сміливість та героїзм рядового Ширченка було відзначено орденом Слави 2-го ступеня.
27 березня 1945 року під час бою за населений пункт Вільхва (Польща) Ширченко В.С., виконуючи бойове завдання по розвідці переднього краю оборони противника, висунувся далеко вперед і встановив розташування вогневих засобів та сил ворога. Повертаючись назад, був обстріляний групою фашистських автоматників. Прийнявши нерівний бій, він знищив вогнем із автомата частину гітлерівців, а коли прийшла підмога, знищив ще шістьох, інших взяв у полон. Розповідаючи про героїзм Ширченка В.С., я згадав про героїзм ще одного ветерана війни — Кравець Людмили Степанівни, уродженки Запорізької області, мешканки м. Києва (нині покійної). ЇЇ подвиг дуже вразив мене. А вирішив коротко розповісти про неї наряду з подвигами Ширченка В.С., оскільки путінсько-кремлівська пропаганда намагається всіляко применшити вклад українців та й інших народів бувшого СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною. 16 квітня 1945 року під час бою на Кюстринському плацдармі під Берліном, рятуючи екіпаж підбитого танка Т-34, Людмила сама отримала поранення, проте не залишила поле бою. Після шаленого вогню противника її рота змушена була залягти, втративши при цьому командира роти і командирів взводів. І ось це дівча (наважусь так її назвати, оскільки їй було всього 22 роки і вона була дуже низенька), враховуючи загрозу зриву поставленого перед ротою завдання, не побоявшись смерті і відповідальності за долю своїх товаришів, перебрало командування ротою на себе (мала звання старшого сержанта), підняло і повело бійців в атаку! У результаті атаки фашисти були вибиті з траншеї і рота оволоділа станцією Зітцинг. За цей подвиг Кравець Л.С. була удостоєна звання Героя Радянського Союзу. За інші подвиги вона була нагороджена трьома орденами Червоної зірки. Про її сміливість та мужність свідчить і те, що за роки війни – з липня 1941 року вона отримала п’ять поранень, останнє – під час вуличних боїв у Берліні.
До речі, серед Героїв Радянського Союзу українців 17,4%, а серед чотирьох Героїв Радянського Союзу, які водночас були і повними кавалерами ордена Слави, двоє українців. Що стосується втрат військовослужбовців за національністю, то навіть російські джерела інформації змушені визнати, що серед загиблих було найбільше росіян і українців.
Український історик Ростислав Пилявець, провідний науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті довів, що у складі Червоної армії війну пройшли понад 7 мільйонів українців. З них, за його словами, «…безповоротні втрати (загинули на полі бою, померли від ран на етапах евакуації та у шпиталях, померли у полоні і у концтаборах) – від 3,5 до 4,1 мільйона українців, у радянських партизанських формуваннях загинуло від 40 до 60 тисяч».
Відтак всяке приниження вкладу українців у перемогу над нацистською Німеччиною є блюзнірством над пам’яттю загиблих воїнів і образою для живих. Повертаючись до подвигів Ширченка В.С., зазначу, що за останній подвиг він був представлений командиром батальйону до нагородження орденом Слави 1-го ступеня. Однак з нагородженням сталася незвичайна історія. Рядовий Ширченко був нагороджений орденом Червоної Зірки. Нагорода вища за орден Слави 1-го ступеня, проте вона позбавила його дуже поважного і шанованого в армії і в суспільстві статусу повного кавалера ордена Слави (в 1967 році повні кавалери ордена Слави були прирівняні до Героїв Радянського Союзу).
Достовірно невідомо чому так сталося. Під час війни вищестояще командування часто вносило корективи в отримані подання на нагородження від нижчих командирів – нагороджували або вищими, або нижчими нагородами (частіше нижчими).
Однак, за словами самого Василя Степановича, не виключено, що тут не обійшлося без жінки. Справа в тому, що у нього були стосунки з медичним фельдшером Тетяною. Як, потім вияснилося, амурні справи до нього з нею мав і командир полку, проте в любовному трикутнику верх над службовим становищем командира взяла молодість і привабливість солдата. Тетяна відповіла взаємністю Василю. Зав’язалося палке кохання. Це стало відомо командиру полку. Він хотів запроторити його у штрафну роту, але на захист Василя Ширченка став старшина роти, який насмілився піти до командира полку і заявити: якщо у штрафну роту направлять рядового Ширченка, то в такому випадку нехай його теж направляють з ним у штрафну роту, оскільки він повністю довіряє йому і вважає його дисциплінованим і відважним солдатом. Командир полку відмінив свій зловісний намір. Однак, коли йому прийшло подання для нагородження Ширченка орденом Слави 1 ступеня, він у нагородному листі командиру дивізії у переліку нагород не зазначив орден Слави 2 ступеня. Крім того, підписав нагородний лист на орден Червоної Зірки і таким чином завадив Ширченку В.С. стати повним кавалером ордена Слави, навіть ціною вищої нагороди. Любов на війні, як і в мирному житті, може творити дива, а може і призводити до трагедії.
Фронтовий роман Ширченка В.С. не мав продовження, оскільки Тетяна була поранена і відправлена у госпіталь. Сліди її загубилися.
Війну Ширченко В.С. закінчив у Німеччині. Повернувся у рідне село і скоро одружився на красуні Надії. Працював завідувачем тваринницькою фермою, бригадиром хмелярів. Був членом правління колгоспу. По роботі характеризувався дуже вимогливим, але водночас і справедливим. Керівництво колгоспу побоювалось його за прямолінійність. Він завжди відстоював свою думку, якщо навіть вона не співпадала з думкою керівництва. Одного разу хтось спалив хату голови місцевого колгоспу. Голова колгоспу, а з його подачі і міліція, запідозрили Ширченка В.С., хоч він цього не робив. Можливо таким чином голова хотів позбутися незручної для себе людини. До Ширченка В.С. прийшли з обшуком працівники міліції. Проте з обшуком не заморочувалися, в хаті та підсобних приміщеннях його не робили, а один з них відразу поліз на дуба, що ріс біля хати і на якому стояв вулик. Спустився з дуба він з пістолетом у руках, якого, нібито, знайшов у вулику. Це досить переконливо наштовхувало на думку, що пістолет був підкинутий. Однак за незаконне збереження зброї Ширченко В.С. був засуджений до 3 років позбавлення волі, які провів у Житомирській в'язниці. Після повернення на волю перше , що він зробив вдома – викинув всі свої нагороди у піч, продемонструвавши таким чином образу на владу за несправедливе ставлення до нього. Однак дружина все ж дістала їх із печі, хоч і обгорілі. Помер Ширченко В.С. від тяжкої хвороби у 1995 році – на 69 році життя. Було в нього двоє синів: Петро та Володимир. Петро – військовий моряк, капітан третього рангу, помер. Володимир працював на різних роботах у селі, теж помер. Залишилася донька Валентина. Працює на керівній посаді в Укрзалізниці.
Характером мабуть вдалася в батька. Мала середню технічну освіту, а коли виникла необхідність мати вищу, то поступила на заочне відділення Державного транспортно-економічного університету і вчилася в одній групі зі своїм сином Олексієм.
Воїн помер, а пам'ять і слава про нього мають жити.



Просмотров: 327