ЗАГИНУЛИ В 41-му ЗАРАДИ ПЕРЕМОГИ В 45-му.

Автор: Дученко Б. A.

Дата: 2021-05-19

ЗАГИНУЛИ В 41-му ЗАРАДИ ПЕРЕМОГИ В 45-му.

У серпні минулого року до мене звернулася через своїх знайомих у Житомирі та Києві громадянка Німеччини, колишня жителька м. Києва Пивовар Маргарита Віталіївна. Вона попросила знайти місце поховання її батька — Пивовара Віталія Павловича, який загинув 27 червня 1941 у Львівської області. Через ОБД «Меморіал» перепровірив інформацію.

ФРОНТОВЕ ДОНЕСЕННЯ І ДІЙСНІСТЬ

Виявилося, що згідно фронтового донесення 22 авіаційної бомбардувальної дивізії від 12.07.41 бомбардувальник лейтенанта Пивовара В.П., командиром якого він був, збив фашистський винищувач дійсно 27 червня 1941 року біля м. Сокаль Львівської області. Разом з ним загинув весь екіпаж літака: стрілець-бомбардир лейтенант Халявкін Іван Савелійович, повітряні стрільці-радисти сержанти Хайкін Яків Рувимович і Ляпін Іван Федорович.

Одночасно з бомбардувальником лейтенанта Пивовара В.П. в тому ж бою були збиті ще два: лейтенанта Тарасова Дмитра Захаровича і лейтенанта Ляхова Іллі Олексійовича (з тієї ж ланки). Бомбардувальники виконали бойове завдання по нанесенню удару по колоні ворожої техніки і живої сили на трасі Сокаль – Грубешув – Томашув але були атаковані месершмітами і збиті. Вирішив організувати пошуки місця падіння літаків у Сокальському районі, залучивши ветеранську організацію ГУ ДСНС України у Львівській області (Штангрет О.С.), курсантів Львівського державного університету безпеки життєдіяльності за сприяння голови ветеранської організації вузу Харчука А.І., пошукову організацію Львівської області «Пам’ять» (Горбач Л.). Однак, їх пошуки не дали ніяких результатів. Як виявилося пізніше, інформація з фронтового донесення не відповідала дійсності через що ми йшли хибним напрямком пошуку, а потрібна обширна інформація знаходилася поряд - в історії екіпажу літака лейтенанта Тарасова Д.З. Незважаючи на це, я щиро вдячний львів’янам за проведену пошукову роботу. Одночасно почав займатися пошуками родичів членів екіпажів з метою вияснення чи відоме їм місце загибелі їх рідних. Станом на 01.05.21 з екіпажу Пивовара В.П. знайдено при активній допомозі ветеранської організації ГУ ДСНС України у Кіровоградській області (Яцула В.А.) дочку Халявкіна І,С. – Воробйову Олену Іванівну, проживає у Харкові, а також племінника Хайкіна Я.Р. – Бориса Михайловича Мазіна, проживає в Ізрайлі. Вони не знали про місце загибелі родичів.
В ході пошукової роботи за цим напрямком велику допомогу надала ветеранська організація ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області (Чорногор В.В.) та завідуюча бібліотекою с. Зоря цієї ж області Гавронська С.О. Вдалося встановити, що стрілець-радист із екіпажу Тарасова Д.З. молодший сержант Ковальський Сергій Іванович не загинув, а вистрибнув з парашутом не у Львівській області, а сусідній Волинській області недалеко смт Іваничі і деякий час переховувався у місцевих жителів. Потім все ж потрапив у полон але втік і продовжував воювати. Після війни жив і працював у Дніпропетровській області.

Залишився живий також і лейтенант Пахомов П.О. з екіпажу лейтенанта Ляхова І.О. Проживав у Росії.

Жителі Іваничівського району підтвердили мою здогадку про падіння трьох літаків у їхньому районі у перші дні війни , причому, зазначили точне місце падіння літака Тарасова Д.З. – село Древині. Житель цього села Рокитський В.С. крім того повідомив мені, що його батько Рокитський С. С., 1909 року народження, відразу прибіг на місце падіння бомбардувальника і побачив біля нього тіло пілота з відірваною ногою. Він дістав його документи, прочитав. У цей час до літака підбігли декілька фашистів і забрали у Сергія документи. На жаль, з часом він забув прізвище члена екіпажу цього бомбардувальника і, розповідаючи цю історі сину після війни, зміг назвати дише місто з якого той був родом – місто Ростов. Через архівні документи я перевірив місце народження всіх 12 членів екіпажів. Встановив, що тільки один був родом з міста Ростова Ярославської області – лейтенант Єрьомін Борис Дмитрович, штурман ланки бомбардувальників, який знаходився на борту літака Тарасова Д.З., хоч щодо нього та стрілка-радиста з цього ж екіпажу єфрейтора Капустіна Дмитра Григоровича ходили й інші версії загибелі, зокрема, що вони вистрибнули з парашутами але на землі їх розстріляли фашисти. Тарасов Д.З. і Єрьомін Б.Д. поховані на військовому меморіалі у смт Іваничі.
Таким чином, встановлено район у якому впали всі три бомбардувальники про що повідомлено знайдених родичів загиблих членів екіпажів. Зараз проводиться підготовча робота по проведенню розкопок волинськими пошуковцями на місці падіння літаків.

ГЕРОЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ЧИ ПРОСТО ГЕРОЇ?

У лютому цього року у п’ятому номері львівської газети «Експрес» був надрукований матеріал Віктора Дудара «Фантастичні радянські побрехеньки», де мова йшла про вищезгаданий екіпаж бомбардувальника Тарасова Д.З. і я не можу не прореагувати на нього оскільки теж займався вивченням його історії і маю по ній свою думку.
Справа в тому, що Тарасову Д.З. і Єрьоміну Б.Д., як стало мені відомо в ході пошукової роботи, посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу якраз за цей – останній їхній бій. Згідно архівних документів, підставою для присвоєння звання стало успішне виконання ними бойового завдання по знищенню нацистських танків на трасі Сокаль – Грубешув – Томашув і те, що після ушкодження літака винищувачем противника Тарасов Д.З. направив його на колону ворожої техніки, наказавши членам екіпажу вистрибувати з парашутами. У цій статті львівський пошуковець Андрій Киріянов – співзасновник ГО «Пошук літаків в Україні» стверджує, що ніякого вогневого тарану не було і що «У час тотальних поразок в СРСР множили подібні брехні, щоб підняти бойовий дух армії». За його висновками літак впав у болото, «…а дорога, якою могли рухатися танки, на відстані 300-400 метрів від місця падіння літака».
Я вивчив питання про таран Тарасова Д.З. (його відсутність) наскільки дозволили мені можливості у вищезгаданому Іваничівському районі Волинської області і дійсно: всі місцеві жителі, з якими мені вдалося поспілкуватися особисто, стверджували, що за інформацією, отриманою від своїх батьків, дідусів і бабусь такого тарану не було. Це перш за все вже згаданий житель с.Древині Рокитський В.С., жителі смт Іваничі Вихованець І.Г., Диконюк М.М. та інші. Я за історичну правду. Це тепер актуальна і болюча проблема у нашому суспільстві але мене більше схвилював інший бік цієї історії. Згадана стаття у львівській газеті, починаючи з назви, (нагадаю: «Фантастичні радянські побрехеньки») на мій погляд написана у зневажливому тоні не тільки до радянської пропаганди але й до загиблих членів екіпажу бомбардувальника, Такий тон принижує їх, кидає тінь на їх пам’ять. Це ж не видумані російським журналістом 28 героїв-панфіловців, а реальні офіцери і солдати, які з честю виконали бойове завдання, свій військовий обов’язок.
Хоч Тарасов Д.З. і Єрьомін Б.Д. не здійснювали таран ворожої колони я вважаю їх і Героями Радянського Союзу, і просто Героями з великої літери. Чому? Вони летіли на виконання бойового завдання з аеродрому базування у м.Саки без прикриття винищувачів і розуміли, що летять майже на вірну смерть. Далі повторюсь: вони з гіднітю і честю виконали бойове завдання, проявивши при цьому мужність і героїзм і заслуговували на певну нагороду. Вони віддали найдорожче, що у них було – життя і якщо вже так сталося, що їм присвоїли звання Героя Радянського Союзу, то навіть і те високе звання не могло компенсувати втрачене життя. Вони не добивалися цього звання, не випрошували його. Якщо вони стали заручниками радянської пропаганди, то не потрібно тепер робити їх заручниками антирадянської пропаганди. Якщо комусь хочеться покритикувати радянську дійсність – критикуйте скільки завгодно але не зачіпайте людей, які не винуваті у її негараздах.
Що стосується нагородження військовослужбовців Червоної армії у роки Другої світової війни, то слід зазначити, що командирами допускалися випадки як завищення оцінок їх бойових заслуг так і недооцінки. На це могли бути як об’єктивні, так суб’єктивні причини. Зокрема: йшла наймасштабніша і найжорстокіша в історії людства війна і в тій напруженій обстановці, а іноді і просто в хаосі командири не завжди приймали правильні рішення по відзначенню особового складу. Якщо кількість підбитих танків і збитих літаків противника ще можна було встановити, то хто і як міг точно порахувати скільки ворожих солдат знищив відважний той чи інший кулеметник, автоматник при відбитті атаки ? Приведу два приклади. Перший. Людям старших поколінь із шкільного курсу історії відомо про оборону будинку Павлова під час Сталінградської битви у 1942 році. Цей будинок у м. Сталінграді отримав назву від прізвища сержанта Павлова, якому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу за його оборону (жорстокі бої точилися там за кожний будинок).
Як же насправді розвивалися події навколо згаданого будинку? 28 вересня 1942 року сержанту Павлову з трьома бійцями було дано завдання провести розвідку в і збитих із будинків чи не зайняв його противник. Нацистів там не було і сержант Павлов зайняв оборону у цьому будинку, а вже 1 жовтня йому на підмогу прибув з десятьма бійцями лейтенант Афанасьєв, який і керував обороною будинку весь час.
58 днів вели відважні бійці нерівний поєдинок з ворогом. По кілька атак на день доводилось їм відбивати. Фашисти намагалися робити підкоп під будинок, щоб підірвати його, але усі їх спроби виявилися марними.
За оборону цього будинку сержанту Павлову Я.Ф. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а лейтенант Афанасьєв І.П. не отримав ніякої нагороди. Щоправда за інший бій під час Сталінградської битви його було нагороджено орденом Червоної Зірки. А про оборону згаданого будинку він написав книгу «Будинок солдатської слави».
Про все це та багато іншого він розповів мені під час особистої зустрічі у м. Волгограді у 1974 році. Іван Пилипович у грудні 1943 року звільняв від нацистів мою малу Батьківщину (станцію Чоповичі Житомирської області), що і послужило причиною для нашого знайомства, подальшої зустрічі і спілкування до його смерті. До речі, за взяття станції Чоповичі його було нагороджено ще одним орденом Червоної Зірки.
І ще один приклад - про ціну життя та нагород. В тому ж таки грудні 1943 року і в тій же 111-й танковій бригаді 25 танкового корпусу, в якій воював Афанасьєв І.П., 2-м танковим батальйоном командував капітан Корольов Олексій Семенович. Доля звела мене у 2019 році на станції Чоповичі з його сином Олексієм Олексійовичем, жителем м. Млинів Рівненської області, який разом зі своїм сином (теж Олексієм) вирішили побувати у місцях бойової слави батька і діда і приїхали на цю станцію.
Під час боїв за станцію у період з 19 по 23 грудня 1943 року батальйон капітана Корольова знищив 38 танків противника, 10 автомашин, 5 гармат, 1 мінометну батарею і до 700 солдат та офіцерів. Командир танкового взводу молодший лейтенант Вайсер В.З. із батальйону Корольова проявив особливу мужність та героїзм. Він підбив 2 фашистських «Пантери», але і його танк загорівся від ворожого пострілу. Однак, йому вдалося загасити палаючу машину і продовжити бій та знищити ще 1 танк (за іншою інформацією - 2, 1 бронетранспортер) та більше 40 фашистів. В ході бою танк Вайсера було ще раз підбито і він згорів у танку. Посмертно молодшому лейтенанту Вайсеру В.З. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Командир батальйону капітан Корольов, як мені вдалося дізнатися із архівних документів, у тих боях особисто знищив 5 танків і більше 50 ворожих солдат та офіцерів, отримав поранення, але поле бою не покинув і продовжував керувати бойовими діями танкістів, за що його було нагороджено орденом Червоного Прапора.
У післявоєнні роки Олексій Семенович розповідав своїм дітям, що його двічі представляли до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, але з якихось причин йому не було присвоєно це звання. Однак, найвищою нагородою як для нього, так і для мільйонів воїнів Червоної армії стало те, що пройшовши цю, найкривавішу в історії всіх часів і народів війну, вони залишилися живими.
А про те, що він заслуговував звання Героя Радянського Союзу свідчать його нагороди. За роки війни полковника Корольова О.С. було нагороджено 9 орденами, зокрема 3 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Червоної Зірки, 2 орденами Вітчизняної війни та орденами Суворова і Олександра Невського, а також 22 медалями.
І наостанок ще про героїзм і нагороди. Якщо говорити про героїзацію захисників Батьківщини, то вона в історії завжди була Згадаймо запорізьких козаків і особливу їх частину - характерників з їх магічними якостями.

ДОЛЯ ДРУЖИНИ ЛЕЙТЕНАНТА ХАЛЯВКІНА І.С.

Розповідаючи про мужність та героїзм військовослужбовців, не можу не розповісти читачам також про долю дружини лейтенанта Халявкіна І.С. із екіпажу вищезгаданого бомбардувальника лейтенанта Пивовара - Глафіри Кононівни зі слів їх дочки Воробйової Олени Іванівни. Глафіра росла у багатодітній сім’ї. Мама померла, батько був жорстокий і її взяв на виховання генерал Козлов Дмитро Тимофійович, який зустрівся з нею під час відпочинку у с. Прохорівка, на той час Полтавської області, де вона проживала. У нього була і своя донька але він зжалився над нещасною дитиною і ставився до неї як до рідної.
Генерал Козлов Д.Т. (1896 – 1967) був відомим воєнначальником у Червоній армії. Службу почав ще у царській армії. У міжвоєнний період – командир полку, начальник штабу стрілецької дивізії, командир стрілецької дивізії.
Під час проходження служби у Житомирі і Новоград-Волинському наприкінці 30-х років у нього на квартирі бували відомі воєнначальники Тухачевський, Карбишев, Якір та інші. Глафіра накривала їм стіл. В цей період НКВС хотів заарештувати генерала Козлова але він через Глафіру передав записку ад’ютанту народного комісара оборони Ворошилова К.Є., з яким був знайомий особисто, і після втручання останнього його не заарештували.
Перед війною Козлов Д.Т. видав заміж Глафіру за військового – вищезгаданого Халявкіна І.С.
В роки Другої світової війни генерал Козлов Д.Т. командував військами Закавказького, Кавказького і Кримського фронтів. Нагороджений 3 орденами Ленина, 5 орденами Червоного Прапора, багатьма медалями, а також іноземними орденами. Після війни генерал-лейтенант Козлов Д.Т. командував Білоруським військовим округом. Глафіра в цей час вдруге вийшла заміж і ніби відчуваючи провину перед Козловим Д.Т., який перший раз видав її заміж, припинила стосунки з його сім’єю. Робота по пошуку родичів всіх інших членів екіпажів продовжується і хочеться сподіватися принесе результати.

Член Всеукраїнської громадської
організації «Закінчимо війну»

Борис Дученко, м.Київ

Читати статтю повністю

Просмотров: 368