САПЕР, ЯКИЙ НЕ ПОМИЛИВСЯ НІ РАЗУ

Сапер помиляється тільки один раз. Цей вислів взято з реального життя. Робота у саперів дуже небезпечна. Будь-яка помилка може призвести до вибуху, який стане летальним. Тому другої помилки у сапера просто вже не буде.
Моя розповідь про Кацалапа Олександра Степановича, уродженця Чернігівськоі області – не просто сапера, а сапера, який пройшов усю Другу світову війну, починаючи з її перших днів і до останніх. Але про все по порядку.
Олександр Степанович народився 3 листопада 1911 року в с. Галиця Лосинівського району Чернігівськоі області у сім’і Кацалапа Степана Сидоровича і Кацалап Параски Петрівни, яка померла у 1916 році. Степан Сидорович одружився вдруге з Федосією Дем’янівною (дівоче прізвище невідомо – авт.), 1892 року народження, жителькою с. Чоповичі Житомирськоі області. Кацалап С.С. до 1923 року працював машиністом водокачки на Південно - Західній залізниці на дільниці Чоповичі – Коростень. Проживав на станції Чоповичі Чоповицького району Житомирськоі області.
З 1923 року Степан Сидорович був активним організатором колгоспу «Серп і молот» у с.Чоповичі, який у 1925 році об’єднався з колгоспом «Перемога». До 1941 року працював на різних керівних посадах у зазначених колгоспах, зокрема, з 1931 по 1941 роки працював бригадиром виробничої бригади в колгоспі «Перемога». Мав семеро дітей: двох синів – Олександра та Івана і п’ятеро дочок Лідію, Ніну, Ольгу, Тетяну, Віру. Дитинство Олександра Кацалапа було важким оскільки ріс, як вже було зазначено, у багатодітній сім’ї. З 13 років вже працював пасічником. Одночасно навчався на вечірньому робітничому факультеті Ворсівськоі комуни Малинського району Київськоі області. Навчання не закінчив у зв’язку з переїздом робфака у м. Житомир. У листопаді 1933 року Кацалап О.С. був призваний Чоповицьким райвійськкоматом на військову службу до лав Червоної армії. Під час служби закінчив школу молодших командирів при військовій частині 1188 Київського військового округу. Службу проходив на посаді помічника командира взводу і завідуючого складом. Звільнений зі служби у березні 1936 року.

У травні 1936 року Олександр пішов працювати на Чоповицьку машино – тракторну станцію. Після проходження курсів працював слюсарем по ремонту тракторних двигунів.
У 1938 році закінчив курси водіїв. У 1939 році закінчив сільськогосподарську школу механіків у м. Березань Київськоі області і з серпня 1939 по червень 1941 року працював механіком на Чоповицькій машино-тракторній станції. 21 травня 1941 року Чоповицьким райвійськкоматом призваний на перепідготовку. Тут же і війна його застала. З червня 1941 року брав участь у бойових діях на Південно-західному фронті. Виконував обов’язки помічника командира взводу 45 окремого мотоінженерного батальйону 38 арміі. Мав військове звання «старший сержант». Брав участь в обороні Києва. Післявоєнного 1962 року був нагороджений медаллю «За оборону Києва».
Після відступу радянських військ від Києва він разом із декількома бійцями батальйону потрапив у полон. У нього були великі вуса і на нього звернув увагу німецький офіцер, який підійшов і запитав його: «Козак?». Олександр миттєво зорієнтувався у ситуації і відповів схвально. Це врятувало йому життя. Офіцер запитав чи є ще козаки у його підрозділі і, отримавши позитивну відповідь, відпустив його, наказавши повернутися з усіма козаками. Олександр Кацалап при цьому сказав, що його полонені товариші теж козаки, сподіваючись, що і їх фашист відпустить. Але той не відпустив їх.
Олександр повернувся у свій батальйон і після тяганини у військовій контррозвідці «смерш» (смерть шпигунам – авт.) на предмет можливої зради продовжив воювати на Сталінградському фронті. У січні 1942 року йому було присвоєно звання «молодший лейтенант» і призначено на посаду командира інженерно-саперного взводу 240 мото-інженерного батальйону. Принагідно зазначу, що в цьому ж році його батько Кацалап Степан Сидорович, як радянський активіст, а разом з ним і ще 18 чоловік, були розстріляні німецькою поліцією у лісі урочища "Сичівка" Чоповицького району. Всіх загиблих перепоховали у середині шестидесятих років у центрі смт Чоповичі.
Брат Кацалап Іван Степанович, 1921 року народження, був призваний у Червону армію у 1940 році Проходив службу у м. Смоленську (Росія) на посаді командира відділеня. Мав військове звання «молодший сержант». Пропав безвісти у липні 1941 року. У квітні 1942 року за мужність та героїзм молодшого лейтенанта Олександра Кацалапа було нагороджено медаллю «За відвагу». Він брав активну участь у Сталінградській битві і зокрема у боях в самому Сталінграді. У післявоєнні роки Олександр Степанович розповідав своїм синам, що пройшов багато жорстоких боїв, бачив багато страхіть, але Сталінградська битва вирізнялася з них усіх. Так, одного дня, наприкінці 1942 року, у результаті надзвичайно кровопролитного бою вся місцевість перед бойовими позиціями його батальйону була покрита тілами як фашистів, так і бійців Червоної армії оскільки в атаку ходила то одна сторона, то інша. Вночі пішов сильний сніг і до ранку засипав тіла, але під кінець дня ця ж місцевість знову була вкрита тілами загиблих. А ще йому дуже запам’яталося виконання завдання по підриву одного будинку у Сталінграді. Бої точилися за кожен будинок, а тому необхідно було підірвати цей будинок оскільки при захопленні його ворогом він отримав би певну тактичну перевагу. Молодший лейтенант Кацалап разом з 9 своїми бійцями замінував будинок і вже хотів покидати його щоб підірвати, але раптом один із бійців замітив, що будинок оточує велика група фашистів. Перед командиром постала складна задача: дочекатися моменту коли вороги займуть будинок і підірвати їх і себе з бійцями? Але ж так хотілося жити! У цей, вкрай напружений момент, Олександр побачив, що по одній із стін проходить каналізаційна труба. Він наказав підлеглим шукати каналізаційний люк і це їм вдалося. Вони всі спустилися у підземний каналізаційний хід і командир підірвав будинок. Але радіти було рано оскільки люк було завалено і бійці опинилися у западні. Треба було мати велику мужність, силу волі щоб не втратити самовладання і бажання боротися за життя. Декілька днів вони без їжі, знесилені, у темряві блукали у каналізаційних ходах, шукаючи виходу на поверхню. І це їм вдалося. Вони натрапили на пошкоджений каналізаційний хід і через нього вибралися на поверхню. У своєму батальйоні, куди вони добралися, їх вже вважали загиблими. 22.12.1942 молодший лейтенант Кацалап був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда». Наступного разу молодший лейтенант Кацалап відзначився 31 липня – 3 серпня 1943 року. Зі своїм взводом він замінував міст і брід через річку Міус у заданому районі Луганської області та забезпечував охорону моста під час проходження військової техніки та особового складу на лівий берег річки. В цей же період його взвод під сильним артилерійсько-мінометним вогнем та бомбами ворожої авіації поставив близько 1000 мін на правому березі річки Міус. Під час виконання цього бойового завдання він отримав важке поранення в області хребта.
За стійкість, мужність та відвагу, проявлені при виконанні зазначених завдань, (так відмічено у нагородному листі) молодшого лейтенанта Кацалапа було нагороджено орденом Вітчизняної війни 2 ступеня. Однак, як мені вдалося встановити при вивченні нагородних документів Олександра Степановича Кацалапа, цей орден він не отримав ні під час війни, ні після війни. Більше того, він і не знав про цю нагороду. Якби не теперішня війна з Росією, то орден можна було б отримати близьким родичам ветерана в архіві бувшого Міністерства оборони СРСР у м. Подольську (Росія). Там мені вдалося знайти і витребувати у 1974 році не отриманий орден Слави 3-го ступеня для жителя с. Йосипівки Малинського району Житомирської області Ширченка І.Т. Після Луганської області Олександр Кацалап з боями пройшов Донецьку, а потім і Запорізьку області. Для читача, не посвяченого у специфіку бойової роботи саперів, на перший погляд вона може здаватися другорядною, але це далеко не так. І це видно із вищеприведених прикладів та наступних. Так, з 26 вересня по 15 жовтня 1943 року взвод молодшого лейтенанта Кацалапа у районі населеного пункту Великий Токмак Запорізької області побудував три переправи через річку Молочна; зробив також три проходи через протитанкові рови в безпосередній близькості від противника та під його шаленим вогнем, без яких неможливим був би наступ радянських військ; замінував фланги і танконебезпечні напрямки 683 стрілецького полку, встановивши при цьому 1500 мін. Водночас взводом було знешкоджено стільки ж мін. Вся ця інформація приведена у нагородному листі на командира взводу молодшого лейтенанта Кацалапа, який разом зі своїми підлеглими брав безпосередню участь як у мінуванні заданих територій, так і в розмінуванні. Згідно зазначеного нагородного листа він був нагороджений ще одним орденом Вітчизняної війни 2 ступеня у листопаді 1943 року. У грудні того ж року йому було присвоєно звання «лейтенант». Олександр Степанович не любив розповідати своїм дітям про війну, а тому мені прийшлося досліджувати його бойовий шлях, як до речі і багатьох інших ветеранів, через його нагородні листи та бойовий шлях підрозділів, у складі яких він пройшов дорогами війни. Виходячи з цього та забігаючи наперед, зауважу, що далі згідно інформації з наступного його нагородного листа він пройшов зі своїм взводом дуже важкі випробування при забезпеченні переправи радянських військ через озеро Сиваш на півдні Херсонської області для наступу на Крим. Зокрема, його взвод, як зазначено у нагородному листі, брав участь у будівництві дамби через озеро. За твердженнями істориків будівництво Сивашських переправ – одна з найбільш значущих подій в історії інженерних військ Червоної армії у роки Другої світової війни. Операція по форсуванню Сиваша почалася першого грудня 1943 року і тривала до квітня 1944. Весь цей час сапери працювали на межі людських можливостей.
Одночасно з будівництвом дамби сапери на понтонах переправляли на південний берег озера боєприпаси; під снігом, дощем та частим артилерійським вогнем і бомбардуваннями авіації противника, у холодній воді тягали по багнюці гармати (глибина озера була від 0,7 до 0,9 метра).
Зокрема, 10.01.1944 після 12-годинної роботи на будівництві дамби взвод лейтенанта Кацалапа ще 22 години без сну вручну перетягував понтони з вантажами. На озері Сиваш Олександр Кацалап отримав легке поранення в ногу. За участь у бойових діях на озері його було нагороджено у березні 1944 року орденом Червоної Зірки.
Далі бойовий шлях Олександра проліг по Кримському півострову. Брав участь у визволенні Севастополя. З Криму пройшов з боями дорогами України і Білорусії, аж до Земландського (Східна Прусія) – нині Калінінградського півострова . На зазначеному півострові взвод лейтенанта Кацалапа займався інженерною розвідкою оборони противника, будівництвом колонних шляхів для пересування військових підрозділів з бойовою технікою та транспортними засобами (шляхів за межами доріг – по цілині – авт.), розмінуванням мінних полів та іншою бойовою роботою. 5 – 6 квітня 1945 року взвод під вогнем противника розмінував 4 мінних поля і зробив 4 проходи у мінних полях в нейтральній зоні. 13 – 16 квітня сапери під командуванням лейтенанта Кацалапа проклали 5 кілометрів колонних доріг, евакуювали 7 танків із заболоченої місцевості, вивівши їх із зони артилерійського обстрілу противника. За виконання цих бойових завдань лейтенанта Кацалапа було нагороджено орденом Вітчизняної війни 1 ступеня. Олександр Кацалап брав активну участь у штурмі Кенігсберга. Це місто вважалося найбільш недоступною фортецею нацистів. Система оборони включала в себе зовнішній оборонний обвід і три внутрішніх обводи. В центрі міста знаходилась цитадель. У місті були розміщені численні військові склади та арсенали. Гарнізон нараховував 130 тисяч солдат та офіцерів. І все ж, незважаючи на шалений опір ворога, 9 квітня 1945 року місто було взяте.
Комендант гарнізону генерал Ляш здався у полон. Під час здачі у полон з ним стався курйозний випадок. У ході допиту він поскаржився маршалу Василевському, який командував штурмом Кенігсберга, що при здачі у полон у нього пропав чемодан з особистими речами і шкіряне пальто.
Василевський наказав пальто і чемодан повернути. Однак, наказ маршала не був виконаний. Генеральский чемодан і пальто «реквізовані» радянськими солдатами, знайти не вдалось...
За уміле командування взводом та проявлені особисті мужність і героїзм лейтенант Кацалап був нагороджений медаллю «За взяття Кенігсберга». У тих боях він отримав легке поранення в голову.
Після взяття радянськими військами Кенігсберга взвод лейтенанта Кацалапа у складі 63-го інженерно-саперного батальйону був направлений на війну з Японією.
За період війни СРСР з Японією він брав участь у боях на території Маньчжурії, Китаю, Кореї. Як і завжди особовий склад виконував бойові завдання, притаманні саперному підрозділу. За участь у війні з Японією Олександр отримав медаль «За перемогу над Японією». Після завершення війни він був призначений на посаду полкового інженера 618 стрілецького полку 215 стрілецької дивізії. Для військовослужбовця у званні лейтенанта, командира саперного взводу це була дуже висока посада. Таке призначення свідчило про визнання його командирських та інженерних якостей і бойових заслуг. Проходив службу Олександр Кацалап на Далекому Сході. З січня по травень 1946 року лейтенант Кацалап брав участь у проведенні демаркаційних робіт – облаштуванні кордонів (встановленні прикордонних стовпів, дротяної загорожі і таке інше) у Китаї.
Звільнений у запас з посади полкового інженера зі званням лейтенанта у липні 1946 року. Так закінчився військовий шлях Олександра Кацалапа, а вже з серпня того ж року розпочалася його мирна трудова діяльність у селі Ковалівка Полтавської області на посаді бригадира польової бригади колгоспу «Культура» Полтавського району. Приїхав він сюди оскільки в 1941 році під час відступу з військами Червоної армії познайомився тут із місцевою дівчиною Домною Ємець. Прощаючись, він пообіцяв їй вижити на війні та повернутися до неї, хоч сам і не був впевнений у цьому, зважаючи на пекло, яке творилося навкруги. Вони одружилися. В 1949 році Олександр поступив у Полтавську сільськогосподарську школу з підготовки голів колгоспів. У вересні 1952 року закінчив повний курс школи за спеціальностю «агроном» і в листопаді того ж року був призначений головою колгоспу імені Горького Полтавського району.
В 1955 році Олександр Степанович із сім’єю переїхав на Житомирщину, у смт Чоповичі, де колись розпочинав свою трудову діяльність і куди він постійно хотів повернутися.
З січня 1956 по жовтень 1958 року працював головним агрономом у колгоспі імені Кірова, село Шершні Чоповицького району. З листопада 1958 року і по листопад 1987 року, до останніх днів свого життя, працював у колгоспі «Перемога» смт Чоповичі, а після його реорганізації у радгоспі «Чоповицький» на посадах: лісника, агронома-лісовода, агронома.

Помер Олександр Степанович 16.11.1987, а дружина Домна Іванівна – 08.10.2004.
У них залишилося шестеро продовжувачів роду – шестеро синів.
Олександр (1942 р.), Микола (1948 р.), Володимир(1949 р.), Валентин(1951 р.), двійнята Вячеслав і Євгеній (1953 р.). Крім них, 13 внуків, 12 правнуків, 4 - праправнуки.

Хочеться сподіватися, що всі вони і наступні покоління пам’ятатимуть про бойові подвиги і сумлінну трудову діяльність їхнього високоповажного предка Кацалапа Олександра Степановича.