ШТРАФНИКИ

Автор: Борис Дученкo

Дата: 2020-06-27

Займаючись пошуковою роботою часів Другої світової війни вже давно хотів написати матеріал про військовослужбовців штрафних підрозділів, не претендуючи на глибоке дослідження цієї непростої і непублічної теми. Чому ? По-перше: командування завжди кидало їх на найважчі ділянки фронту і саме штрафники нерідко забезпечували успіх бою однак, у повідомленнях радянського Інформаційного бюро за роки війни жодного разу не було сказано про це. По - друге: вони проходили у штрафних підрозділах жорстоке чистилище, як це було передбачено законом, ціною свого життя, пролитої крові або ж виняткової мужності та відваги. Справедливості ради слід зазначити, що частина з них не пройшла його, пішовши і далі по злочинному шляху. По-третє: солдати і офіцери потрапляли у штрафні підрозділи іноді за незначні порушення дисципліни і навіть під надуманими звинуваченнями оскільки були неугодні командирам, мали конфлікти з ними. Зрештою, минуло вже 75 років з Дня Перемоги над нацизмом у Європі і гадаю настав час хоча б цивілізовано перепоховати штрафників, місце загибелі яких відомо.
Принагідно зазначу, що у м. Києві по вул.Ризькій та у Київській області біля с. Віта Поштова облаштовані два кладовища, де поховано маже 21 тисяча загиблих солдатів вермахту. Останнє кладовище діюче ще з 1996 року і тут ховають знайдені пошуковцями останки солдатів.
У пересічних громадян певне враження про штрафні підрозділи склалося після перегляду широковідомого кінофільму “Штрафбат” сценариста Едуарда Володарського та режисера Миколи Досталя. Актори прекрасно зіграли ролі своїх героїв але кінострічка в деяких питаннях далека від фронтових реалій, починаючи з того, що штрафним батальйоном не міг командувати штрафник. Ні червоноармійцям, ни кримінальним злочинцям із тюрем відбувати покарання у штрафному батальйоні було не дозволено (для них існували штрафні роти). Політичні ув’язнені взагалі не направлялися на війну як неблагонадійні. Штрафники так довго не воювали — вони або гинули, або з них знімалася судимість.

ІЗ ІСТОРІЇ ШРАФНИХ ПІДРОЗДІЛІВ


Штрафні підрозділи формувалися відповідно до наказу Народного Комісара Оборони СРСР від 28.07.1942 № 227 “Про зміцнення дисципліни і порядку у Червоній Армії та забороні самовільного відступу з бойових позиій”, відомого у народі як “Ні кроку назад!”. Його метою було підвищення стійкості армії оскільки країна стояла перед реальною загрозою поневолення нацистською Німеччиною. Вони поділялися на штрафні батальйони, які створювалися при фронтах, і штрафні роти, які створювалися при арміях. Особовий склад штрафних батальйонів і рот підрозділявся на постійний (командний, політичний і начальницький, який командував штрафниками) і перемінний (самі штрафники).
Перемінний склад штрафних батальйонів формувався за рахунок командного і начальницького складу (офіцерів), а рот — за рахунок рядових і молодших командирів (сержантів, старшин). Всі військовослужбовці перемінного складу штрафних батальйонів незалежно від того, яке військове звання вони носили до направлення в штрафбати, позбавлені звання були судом чи ні, воювали на правах штрафних рядових. Потрапляли у штрафні підрозділи і жінки - військовослужбовці, але тільки з липня 1942 року по серпень 1943 року. Причому воювали вони в одних підрозділах з солдатами або офіцерами (в залежності від їх звання) і це створювало їм нестерпні труднощі. Пізніше їх направляли на передній край санітарками. У 2008 році біля села Чапаївка Запорізької області пошуковцями було виявлено поховання з жіночими останками часів Другої світової війни, що на думку деяких дослідників свідчить про належність загиблих до штрафного підрозділу.
У штрафні підрозділи військовослужбовці направлялися за порушення військової дисципліни: проявлення боягузтва у бою, невиконання наказу,  дезертирство, мародерство, спекуляцію продовольством, п’янство, бійки і з багатьох інших, в тому числі і надуманих командирами, як вже зазначалося, звинувачень.
Терміни перебування у штрафних підрозділах визначалися наступними критеріями: перше бойове поранення, перший бойовий подвиг або максимум три місяці. Після чого з військовослужбовця знімалась судимість, повертались всі нагороди і звання.
Вироки військових трибуналів щодо позбавлення волі могли замінятися термінами у штрафних підрозділах: 10 років позбавлення волі на 3 місяці; від 5 до 8 років — на 2 місяці; до 5 років — на 1 місяць.
Засуджених без відстрочки виконання вироку відправляли в колонію або табір, де вони і відбували покарання. Разом з тим штрафні роти поповнювалися ув’язненими із тюрем і таборів, яким було дозволено кров’ю змити свої злочини.
Чисельність перемінного особового складу у ротах сягала від 150 до 300 і більше чоловік і хоча за чисельністю вона була вже батальйоном все одно називалася ротою. Чисельність батальйону становила 800 чоловік.
Згідно зазначеного наказу були сформовані добре озброєні загороджувальні загони чисельністю до 200 чоловік, які виставлялися в тилу штрафних підрозділів з метою розстрілу на місці відступаючих. Вони проіснували до листопада 1944 року, а штрафні підрозділи до травня 1945 року. В атаку штрафники йшли з особливою злістю, безумством і страхом і не кричали ні “Ура!”, ні “За Сталіна!” оскільки фактично були приречені Сталіним на смерть: від куль ворога або загороджувальних загонів. Їх атаки супроводжувалися ревом і матом. Після загибелі всього особового складу мінялися номери підрозділів.

ЗА ПІВКРОКУ ДО ШТРАФНОЇ РОТИ




Ширченко Василь Степанович


Мій земляк, уродженець смт Чоповичі Малинського району Житомирської області, Ширченко Василь Степанович ледве не потрапив до штрафної роти із-за особистого конфлікту з командиром полку. Служив він у розвідці і був сміливим, відважним розвідником. Разом з тим на початку 1945 року у нього склався фронтовий роман з медичним фельдшером Тетяною. На той час йому було неповних 19 років і молодість взяла верх над страхіттями війни. Не зупинило його і те, що з нею мав стосунки і командир полку. Василь часто ходив у розвідку і кожного разу не знав чи повернеться, а тому і не задумувався про можливі наслідки стосунків з Тетяною.
Однак, коли це стало відомо командиру полку, він вирішив запроторити його у штрафну роту, але на захист Василя став старшина його підрозділу. Він насмілився піти до командира полку і заявити: якщо у штрафну роту направлять рядового Ширченка, то в такому випадку нехай і його теж направляють з ним оскільки він повністю довіряє йому. Вони не один раз дивилися смерті в обличчя і вважає його відважним і дисциплінованим солдатом. На той час Василь був нагороджений орденами Слави 3 і 2 ступенів, медаллю “За відвагу”.
Командир полку відмінив свій зловісний намір, а Василь Ширченко продовжив воювати так само сміливо. 27 березня 1945 року під час бою за населений пункт Вільхва (Польща) рядовий Ширченко, виконуючи бойове завдання по розвідці переднього краю оборони противника, висунувся далеко вперед і встановив розташування вогневих засобів та сил ворога. Повертаючись назад, був обстріляний групою фашистських автоматників. Прийнявши нерівний бій, він знищив вогнем із автомата частину гітлерівців, а коли підоспіла підмога, знищив ще шістьох, інших взяв у полон. За цей подвиг командир Василя підготував подання про нагородження його орденом Слави 1 ступеня. Це давало б йому статус повного кавалера ордена Слави, що прирівнювалося до звання Героя Радянського Союзу. Однак, коли подання потрапило до командира полку, той підписав нагородний лист командиру дивізії на орден Червоної Зірки. Крім того, у нагородному листі не було зазначено орден Слави 2 ступеня. Таким чином Василь Ширченко не став повним кавалером ордена Слави, хоча орден Червоної Зірки був вищою нагородою за орден Слави.
Достовірно невідомо чому так сталося. Під час війни вищестояще командування часто вносило корективи в отримані від нижчих командирів подання на нагородження – нагороджували або вищими, або нижчими нагородами (частіше нижчими). Однак, за словами самого Василя Степановича, не виключено, що тут зіграв роль його конфлікт з командиром полку.
Війну Василь Ширченко закінчив у Німеччині. Повернувся у рідне село, одружився. Працював завідуючим тваринницькою фермою, бригадиром хмелярів. Був членом правління колгоспу. По роботі характеризувався дуже вимогливим але водночас і справедливим. Керівництво колгоспу побоювалось його за прямолінійність. Він завжди відстоював свою думку якщо навіть вона не співпадала з думкою керівництва. Одного разу хтось спалив хату голови місцевого колгоспу. Голова колгоспу, а з його подачі і міліція, запідозрили Василя хоч він цього не робив. Можливо таким чином голова хотів позбутися незручної для себе людини. До Ширченка прийшли з обшуком працівники міліції. Проте з обшуком не заморочувалися, в хаті та підсобних приміщеннях його не робили, а один з них відразу поліз на дуба, що ріс біля хати і на якому стояв вулик. Спустився з дуба він з пістолетом у руках, якого нібито знайшов у вулику. Це досить переконливо наштовхувало на думку, що пістолет був підкинутий. Однак, за незаконне збереження зброї Ширченко В.С. був засуджений до 3 років позбавлення волі, які провів у Житомирській тюрмі. Таким чином йому не вдалося уникнути несправедливості радянського правосуддя — штрафної роти уникнув, а в тюрму потрапив. Мабуть так на роду було написано.
Після повернення на волю перше , що він зробив вдома – викинув всі свої нагороди у піч, продемонструвавши таким чином образу на владу за несправедливе ставлення до нього. Дружина все ж витягла нагороди з печі, хоч і обгорілі.

ТІЛЬКИ ОДНА АТАКА У ШТРАФНІЙ РОТІ



Калініченко Григорій Васильович з дружиною Софією Прокопівною


Другий герой моєї розповіді, Калініченко Григорій Васильович, уродженець м. Лубни Полтавської області, таки потрапив у штрафну роту. Про це мені розповів його онук, житель м. Києва Олександр Дзюба. Але про все по порядку.
На початку війни Григорію було лише 17 років проте він пішов добровольцем у 25 кадрову (комплектувалася в основному за рахунок місцевого населення) стрілецьку дивізію, яка дислокувалася у Лубнах. Рив окопи, брав участь у будівництві моста через річку Сула. У кінці серпня 1941 року фашисти захопили місто. Дивізія була розбита, а особовий склад розбігся по домівках.
Гриша пішов працювати на річковий катер до батька. Однак, у лютому 1942 року окупанти відправили його з групою молоді для роботи у Київ. Він потрапив на хлібзавод але пропрацював там лише місяць і в березні разом зі своїм земляком втік додому. До Лубен вони добиралися пішки по залізничній колії майже місяць. Харчувалися вкраденим хлібом і за підтримки місцевих жителів. Для відпочинку та на ніч зупинялися у розрушених будинках біля залізниці. По дорозі Григорій захворів і вони змушені були на деякий час зупинитися в якоїсь добродушної бабусі.
Його поверненню мачуха (мати померла коли Гриші було 10 років) ніяк не була рада. Вона дуже не любила пасинка і у вересні 1942 року під час набору чергової групи молоді для роботи у Німеччині тайком здала його окупантам. Працювати Григорію довелося у Польщі. Хазяїн виявився напрочуд хорошим. Два роки юнак працював на тракторі, займався різними сільськогосподарськими роботами. У кінці листопада 1944 року радянські війська визволили село, в якому він перебував. Відразу юнака відправили у тил і мобілізували в армію. Майже відразу він потрапив у штрафну роту. Достеменно невідомо як і чому, але зрозуміло, що певну роль зіграла його робота у Польщі. Ще на засіданні фільтраційної комісії, яка розглядала справи всіх, хто працював на ворога, (хоч і не по своїй волі) один офіцер обізвав Григорія зрадником.
Бойова підготовка тривала не довго і в січні 1945 року група штрафників прибула у населений пункт на кордоні з Німеччиною (назва невідома). Їх зустрічали такі ж штрафники із словами чорного гумору: “Дивись братва! Прибула чергова партія живого м’яса!”. Стало відомо, що вже декілька днів радянські війська не можуть взяти добре укріплені позиції ворога, а втрати особового складу все ростуть. Все поле перед ворожими позиціями було усіяне тілами радянських солдат, яких неможливо було забрати під щільним вогнем противника. Командування вирішило кинути у бій штрафну роту кількістю понад 300 чоловік.
І ось для Григорія настав момент першого бою. По команді штрафники з ревом, з криками кинулися в атаку. Відразу по них був відкритий шквальний кулеметний і мінометний вогонь і вони змушені були залягти, не добігши декілька десятків метрів до траншеї фашистів. Для штрафників було тільки два виходи: або замерзнути лежачи на землі (стояв дуже сильний мороз), або все ж піднятися в атаку і можливо залишитися живим після захоплення траншеї, нехай і пораненим. Про відступ не могло бути й мови оскільки їх обов’язково розстріляли б бійці загороджувального загону НКВС. До того ж хтось крикнув, що загинув командир.
Оцінивши ситуацію, Григорій вирішив підняти уцілилих штрафників в атаку. По його команді вони кинулися вперед, усвідомлюючи теж, що іншого виходу для них немає, і таки частина з них добігла до траншеї. Зав’язався страшний рукопашний бій, який завершився перемогою штрафників. У живих залишилося лише 16 чоловік, у тому числі і Григорій. Половина з них отримала поранення.
Невдозі до штрафників прибув генерал. Як з’ясувалося потім – командуючий армією. Він подякував штрафникам за перемогу у бою і сказав, що з усіх буде знято судимість та запитав хто підняв їх в атаку. Один із штрафників показав на Григорія. Генерал оголосив, що йому присвоюється звання молодшого лейтенанта.
Молодшого лейтенанта Калініченка було призначено командиром автомобільного взводу (до війни Григорій закінчив Хорольський сільськогосподарський технікум, відділ механізації). Він дійшов до Берліна, був нагороджений медалями “За відвагу” та “За взяття Берліна”. У кінці травня 1945 року його було направлено на схід – для участі у війні з Японією. У першому ж бою він отримав важке поранення і на тому його військова служба закінчилася. В 1950 році одружився, мав одну свою доньку і двох удочерив. Жив у Кременчузі. Працював капітаном річкового грузового катера. Помер у 2014 році на 91-му році життя.

ПОКИНУТІ НА ПОЛІ БОЮ І ЗАБУТІ


І ще одну історію, пов’язану із штрафниками, мені розповів житель м. Млинів Рівненської області Корольов Олексій Олексійович, син учасника Другої світової війни, легендарного командира танкового батальйону 25 танкового корпусу Корольова Олексія Семеновича. На початку лютого 1944 року точилися жорстокі бої за м. Млинів. За декілька кілометрів від міста, біля хутора Гори, в атаку була кинута штрафна рота. Після бою на полі залишилося близько 150 штрафників. Місцеві жителі не зносили їх в одну могилу , а закопували там же, де вони загинули. В одному з окопів засипали землею 12 чоловік.
Краєзнавець Євген Цимбалюк (нині покійний) у місцевій газеті до 70-річчя визволення Рівненщини розповів, що за свідченнями очевидців у сумках солдатів для харчування була лише сушена картопля. Вочевидь вони страдали від голоду. У перший повоєнний рік на цьому полі була посіяна пшениця. Там, де знаходилися місця поховання, вона була темно - зеленого кольору.
На превеликий жаль, і до тепер на цьому полі вирощуються сільськогосподарська культури. Мені вдалося домовитися з пошуковцями Хмельницької і Волинської областей про пошуки загиблих солдатів. Однак, для цього необхідно вирішити ряд організаційних питань, і перш за все з органами місцевої влади. При досягненні взаєморозуміння, спільними зусиллями можна виконати цю благородну і гуманну справу.
Вивчаючи питання про штрафні підрозділи я дізнався про дуже багато місць поховання особового складу цих підрозділів. Зокрема, у районі села Балико-Щучинка Кагарлицького району Київської області (Букринський плацдарм) – 134 чоловіки; біля села Кожанка Фастівського району цієї ж області – 24 чоловіки; біля села Вернянка Липовецького району Вінницької області – 41 чоловік та багато інших. І на сам кінець, як і завжди, розповівши про героїчні і трагічні епізоди минулої війни, низько схиляю голову перед загиблими і живими героями сучасної війни на сході України.


Борис Дученко,
член Всеукраїнської
громадської організації
«Закінчимо війну»,
м.Київ

Просмотров: 89