Я з Сумської області. Ще на самому початку, коли до нас у селище заїхали орки, то деякі люди зустрічали їх з хлібом-сіллю, так би мовити. Був і один дідусь, який одразу запросив до себе до дому, накрив поляну, заколов кабанчика, горілочки налив, а коли ті розслабились – то запросив у баньку попаритись, відмитись, бо втомились же з дороги. Мені здається, що в той момент все селище його проклинало. Але дід був хитрий, він приспав пильність ворога, а потім просто баньку закрив, щоб орки вийти не могли, ще й розтопив її сильніше пекла. Не один не вийшов звідти живим, а всю їх зброю дід партизанам віддав.

Мій кращий друг загинув, коли ми з ним разом були на нулі. В той день ми ночували у розбомбленому домі, він був на варті, поки всі інші спали. В ту ніч до нас забрів російський диверсант, який закинув гранату до нас у кімнату. Не знаю, чому він просто нас не розстріляв, але це була його фатальна помилка. Ілля розбудив нас криком, а сам ліг на гранату, яка залишила від нього лише кривавий спогад. Диверсанта ми застрелили, але у ту ніч він точно забрав найхоробрішого з нас...

Одного мого знайомого з Маріуполя рашисти намагалися мобілізувати. Він має добру фізичну підготовку, має бойовий досвід - одним словом, цінний кадр. Він прийшов до комендатури і сказав, що якщо його відправлять на фронт - він при першій же можливості перейде на бік України. Звісно, вони його колотили, погрожували, намагалися переконати, але у підсумку відпустили та ще й дали білий білет. Вже потім він сказав, що було дуже страшно, бо був впевнений, що рашисти його вб’ють за його позицію. Та виявилось, що він сильніший духом за тих покидьків з автоматами.

Старший брат довгий час був на складній ділянці фронту, де бували перебої з постачанням, тому останні два тижні він їв лише смажену картоплю. Раніше вона була його улюбленою стравою, але коли ми останній раз говорили по телефону, сказав, що більше ніколи на неї навіть не гляне. І шо ви думаєте? Коли приїхав додому, зайшов у квартиру і першою фразою попросив, щоб мама насмажила йому картоплі.

Воюю на передку, вчора бачив активний російський танк, який як зазвичай був промаркований цими дебільними літерами "V", але ще на ньому великими літерами було написано "Путин ху*ло". Виявилось, що це донецькі хлопці їхали здаватись у полон.

Коли закінчиться війна, я скажу батьку, як його люблю. Сподіваюся, що я ще зможу це зробити, бо зараз він на фронті. У нас не дуже теплі відносини, останні два роки ми взагалі майже не бачилися та не спілкувалися - всі зайняті, немає часу. Коли батько йшов на фронт, він зателефонував мені, щоб повідомити про це. Він сказав: “Запам’ятай, я йду вбивати виродків, аби вони не дійшли до твоєї оселі”. Тоді я зрозуміла, що тато любить мене, що те, що ми майже не спілкувалися, ніяк не позначилося на його відношення до мене… Дуже хочу його побачити.

Колись у дитинстві тато мав їхати з другом у Крим відпочивати. У мене був вибір — залишитися з бабусею вдома та проводити останні дні літа з друзями у дворі, або поїхати у казкове місце, де неймовірна природа, чудове море та кремезні гори. Я був дурною дитиною, тому залишився вдома. На жаль, так і не зміг побувати у Криму, то навчання, то робота, то ще якісь проблеми, а після 14 року взагалі прийшлось лише мріяти. Досі корю себе думками, що я міг туди поїхати, відвідати справжню казку, якби не був дурною дитиною, але зараз я вірю у наших хлопців та дівчат! Знаю, що завдяки їм наступного літа кожен охочий обов'язково зможе цілком насолодитися нашим Кримом, українським!

У мене є знайомий. Ракета потрапила у його дім, коли там була дружина та дитина. Обидві загинули, а він вижив, бо їздив за батьками, щоб забрати їх до себе. Тиждень страшно пив, а потім вступив до лав ЗСУ. Дружині було 25 років, дочці 4, середня тривалість життя жінок в Україні – 73 роки. Вирахував, що орки вкрали 48 років життя у його дружини і 69 у дочки. Сказав, що не повернеться до мирного життя, поки не забере життя у стількох росіян, скільки років щастя вони забрали у його сім’ї. Зараз на його сторінці інстаграм лічильник, який показує 19/117.

От всі пишуть: в мене є родичі на рашці/ватні знайомі, не знаю як на них вплинути, вони вважають, що тут тільки нацики живуть. Скажу вам з позиції людини, яка до 2015 року мала російське громадянство: вони реально йобнуті. І я таким був. В 23 роки я зробив найскладніший вибір у житті: рідна країна і сім’я або правда. Вибрав правду, змінив громадянство, вивчив мову. Періодично їздив додому в Смолєнск, там, звичайно, вислуховував тонну критики на рахунок того, як я можу жити серед хохлів, жарти про гекання і сало. З 24 взагалі всі зв’язки порвав, воно мені не треба. Моя сім’я - весь український народ.

Старша сестра закінчила Богомольця у Києві, могла б стати легендарним хірургом, уже мала досвід та працювала у приватній лікарні, але війна змінила її життя. Хлопець пішов захищати неньку в перші ж дні, вона протрималась усього два тижні, зібралась, попрощалась з нами та поїхала польовим медиком до нього. Три місяці тримали з нами контакт, посилали хороші новини, поки не обірвався зв'язок, на жаль, назавжди... До нас дійшла не добра вістка. Загинули. Разом. Досі не можу згадувати їх історію без сліз, тяжко, але вірю в те, що кохання вічне, і зараз вони разом десь у прекрасному місці.

Не розумію подруг, які звалили за кордон. Вони жили у Львові, а як почалось повномасштабне вторгнення, то зібрали манатки та втікли у Польшу. Поки їх татусі захищають країну, вони витрачають захмарні кошти тільки на оренду житла, а ще ж розважаються, судячи зі сторіз в соціальних мережах, по ресторанах ходять... Ще й жаліються там на місцевих жителів та високі ціни. Соромно за таких "українців"! Чому не можна було залишитись у відносно безпечному Львові та підтримувати нашу армію? Зовсім не розумію їх логіку, а сама продовжую працювати та допомагати нашим захисникам та захисницям!

Брат мій любив малювати. Ходив до художньої школи, потім вчився у художній академії. Мріяв стати художником з великої букви. В Україні мистецька сфера поки що не дуже розвинена, тому на життя він заробляв або працюючи у доставці, або пишучи портрети на замовлення. Коли почалася війна, він не зміг сидіти на місці, для нього це було принизливо. Пішов добровольцем. Два місяці назад він загинув. Я буду берегти його картину, пока сама буду жити. Можливо, коли вдасться і виставку зробити, шкода тільки, що посмертну…

З початку війни з дітьми евакуювалась з Маріуполя до Грузії. Зараз сюди хлинув потік руснявих дебілів. Вчора з доньками грались на дитячій площадці і до нас доє*алась руснява шльондра за те, що ми нацики, чому ми розмовляємо "на своём уё*ищном укрАинском языке", чому не на фронті. Я так розгубилась, що навіть не знала, що відповісти. Зате хазяйка, у якої ми знімали квартиру, не розгубилась, а прямо з вікна вилила на дуру відро холодної води і сказала, щоб та поверталась у свою рашку, бо їй тут не раді. Ось хто дійсно братський народ.

Мій тато був на Азовсталі. Останнім його повідомленням було: "Так хочеться смаженої картоплі, коли повернусь, обов’язково зберемось і я посмажу з лучком та салом – це буде найкращий день". Після цього я не чула від нього жодної звістки, вірила, що жив, але надія потроху згасала. Але вчора ми зібрались усією родиною, приїхали навіть родичі з інших міст. А мій тато смажив картоплю для усіх, з лучком та салом. Це був найкращий день, все як він і обіцяв.

Далі буде..