Навигация



Сентябрь
Пн   3 10 17 24  
Вт   4 11 18 25  
Ср   5 12 19 26  
Чт   6 13 20 27  
Пт   7 14 21 28  
Сб 1 8 15 22 29  
Вс 2 9 16 23 30  

 

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ: НА ВІЙНІ І В МИРНОМУ ЖИТТІ

Дата добавления: 2018-09-09

Автор: Борис Дученко

Про долі на війні свого батька, діда та двох дядьків розповіла мені жителька смт Чоповичі Малинського району Житомирської області Прокопенко Валентина Левківна. Частину інформації про них вдалося отримати із архівних джерел (на жаль, про деяких дуже мало) і мені захотілося розповісти про фронтові дороги родичів Валентини Левківни. Однак, коли я почув розповідь Прокопенко В.Л. про її особисте життя, зрозумів, що повинен написати і про неї.

До початку Другої світової війни батько Валентини Левківни – Філоненко Левко Григорович працював бухгалтером у колгоспі імені 8 Березня с. Барвінки зазначеного Малинського району. У сім’ї Левка Григоровича та його дружини Ганни Данилівни було четверо дітей: Володя 1932 року, Валя 1934 року, Борис 1937 року, Толя 1939 року. П’ята дитина - синок Іванко народився 1941 року, вже після того як Левка Григоровича мобілізували на війну.

Одного літнього дня 1941 року, за словами Валентини Левківни, батько прийшов з роботи дуже засмучений. Він довго і схвильовано про щось розмовляв з мамою. Після тієї розмови діти побачили його за хлівом: він стояв і плакав. Вони почали сміятися з нього – не дитина ж, доросла людина, а плаче. Звідки їм, сердешним, було знати, що вже через день він повинен був йти на війну та й взагалі, що таке війна.

Трохи пізніше був мобілізований і дід Валентини Левківни – Рудченко Данило Васильович, мамин батько. Його старший син, лейтенант Рудченко Іван Данилович на той час вже служив у Червоній армії у Білорусії, будучи кадровим військовим. З 1940 року проходив дійсну військову службу і його молодший син Степан. У 1941 році батьку Валентини Левківни не довелося довго воювати (кажу так бо по другій мобілізації він воював з грудня 1943 по березень 1945 року). Вже в перших боях підрозділ, в якому служив рядовий Філоненко Левко Григорович, був повністю розбитий. Більша частина особового складу загинула, частина потрапила в полон, а інша розсіялася – хто куди.

Левко Григорович повернувся додому. В окупації прожив до грудня 1943 року – до дня звільнення с. Барвінки Червоною армією. Брав участь у партизанському русі на Житомирщині як зв’язківець. Весь період окупації сім’я прожила у страху, оскільки партизани постійно приходили по ночах до Філоненка Левка за інформацією про ворога. Зустрічі відбувалися у хаті. Під час таких зустрічей дружина Левка Григоровича чатувала на вулиці, щоб бува не нагрянули фашисти. Крім того, їм погрожувала сусідка, з якою у них були погані стосунки, що вона доповість окупантам про службу Левка у Червоній армії. У грудні 1943 року село було визволено від загарбників і він знову пішов на війну.

Служив телефоністом у взводі зв’язку. У вересні 1944 року був нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що в бою за с. Паланки Львівської області швидко відновив пошкоджену лінію зв’язку чим забезпечив чітке управління боєм і успішне відбиття атаки противника.

Фото 1940 року. Філоненко Л.Г. з дружиною Філоненко Г.Д.

Далі його шлях проліг країнами Західної Європи. В січні 1945 року біля с. Бабице (Чехословаччина) під сильним артилерійським вогнем він неодноразово відновлював лінію зв’язку, що дозволило успішно провести бій. За це 2 лютого 1945 року його було нагороджено медаллю «За бойові заслуги», а вже 22 березня того ж року біля населеного пункту Хандорф (Німеччина) рядовий Філоненко Левко Григорович, як зазначено в нагородному листі, проявив сміливість, мужність та відвагу при забезпеченні зв’язком командира батальйону, за що був представлений до нагородження орденом «Червоної Зірки». Під час цього бою він був тяжко поранений і 25 березня 1945 помер у госпіталі. 4 травня 1945 року, його було нагороджено медаллю «За відвагу», а не орденом «Червоної Зірки» як пропонувалося у нагородному листі. Цікаво те, що в зазначеному документі слова «был тяжело ранен и отправлен в госпиталь» підкреслені червоним олівцем, але це не вплинуло на якогось офіцера штабу дивізії у прийнятті рішення щодо можливості нагородження Філоненка Л.Г. орденом «Червоної Зірки», навіть фактично вже посмертно і до того ж вже після захоплення рейхстагу. Похований Філоненко Л. Г. у м. Кендзежин-Козле (Польща).

Бойовий шлях дядька моєї співрозмовниці лейтенанта Рудченка Івана Даниловича був дуже коротким. У червні 1941 року він зник безвісти. Як вже зазначалося, напередодні війни він служив у Білорусії, в артилерійському підрозділі. У травні 1941 року його відвідала мати Рудченко Малашка. Виявилося, що він служив в одній батареї із сином тодішнього глави СРСР Йосипа Сталіна – Яковом, який був командиром батареї, а Іван – командиром взводу. Іван познайомив матір з Яковом. Яків сподобався Малашці тим, що був скромний, без будь-якого гонору і ввічливий у спілкуванні.

У процесі підготовки матеріалу я намагався уточнити цю інформацію по архівних документах, в мережі Інтернет. Інформації виявилося багато, але серед неї багато протиріч. Яків Сталін, як відомо, влітку 1941 року потрапив у полон, а тому командування Червоної армії засекретило достовірну інформацію про місце та обставини цієї події і видавало інформацію тільки, хоч в якійсь мірі, вигідну собі. Німецьке командування подавало її теж у вигідному для себе трактуванні. У кінцевому рахунку я вірю простій сільській жінці Рудченко Малашці, якій не було ніякого сенсу придумувати історію про спільну службу її сина з сином Сталіна у Білорусії.

Можливо Іван та Яків разом і в полон потрапили. Мої пошуки інформації про долю Івана поки що результатів на дали. До речі, волею випадків мені стала відома інформація ветерана Другої світової війни Соловйова Олександра Миколайовича (нині покійного) від його племінника, теж ветерана війни, полковника у відставці Нечаєва Івана Федоровича, який проживає у м. Києві, про другого сина Сталіна – Василя. Соловйов Олександр деякий час був особистим водієм у Василя під час служби у Білорусії в 1944 році. Він характеризував його як дуже порядну і чуйну людину; умілого і рішучого, мужнього і відважного льотчика.

Дід Валентини Левківни - Рудченко Данило, як і його син Іван, теж воював недовго. В 1941 році потрапив у полон, восени того ж року втік і йшов додому. Не дійшов зовсім мало. На околиці рідного села його затримали фашисти і розстріляли на місці. Тіло Данила випадково виявила сусідка і повідомила матері Валентини Левківни.

Молодший син Рудченка Данила – Степан воював майже три роки але теж загинув у Білорусії. Бойовий шлях та місце поховання його не вдалося встановити. За деякою інформацією він загинув у Білорусії при форсуванні річки.

Так війна загубила чотирьох чоловіків із двох сімей, в тому числі двох зовсім молодих. Рудченко Іван загинув у 23 роки, а його брат Степан у 22.

Для тих же, хто вижив, розпочалося мирне, але дуже важке життя. Мати Валентини Левківни - Ганна Данилівна сама, без чоловіка, ставила на ноги п’ятьох неповнолітніх дітей, хіба що мати Малашка надавала їй певну допомогу. З часом всі діти повиростали, почали працювати, створили свої сімї. Володя служив офіцером у Радянській армії, Валя працювала у місцевих колгоспах, Анатолій працював художником-дизайнером у м.Києві, Борис трудився шофером у радгоспі «Чоповицький», Іван обіймав посаду начальника цеху Київського редукторного заводу.

ПІСНЯ І ДОЛЯ

Більш детально зупинюся на долі нашої головної героїні - Прокопенко Валентини Левківни. Після війни, ще підлітком, вона разом із подружкою пасла в колгоспі овечок, телят. Робота нудна і щоб було веселіше вона весь час співала. Голос у неї, як і у мами, був дуже гарний. Одного разу незнайома жінка з сусіднього с.Владівка, що вже багато раз, працюючи у полі, чула її спів, якось співчутливо та по - материнськи доброзичливо мовила до неї: «Не співай, доню, так багато, а то долю свою проспіваєш». Не послухалася її Валя і продовжувала співати, адже то співала її душа.

Прийшов час і вона вийшла заміж за місцевого хлопця Івана. Появилося троє діток – Віра, Надя, Люба. Почали будувати свою хату. Але зненацька прийшла біда: у 1962 році Іван трагічно загинув. Найстаршій донечці Наді на той час було шість років, а найменшій Любі - лише один рік і два місяці. Однак Валентина не впала у відчай. Прикладом для неї слугувала самопожертва матері заради дітей.

Трудилася від зорі і до зорі, як та невтомна ластівка у період догляду за пташенятами, що відпочиває тільки тоді, коли їх годує.

З самого ранку на своєму городі з сапкою, лопатою, косою, а потім на роботі в колгоспі. Правління колгоспу надало їй роботу у дитячому садку, щоб легше було доглядати за дітьми. Однак, вона не довго працювала там: заробіток був дуже малий, а треба ж було добудовувати хату. Пішла працювати телятницею.

Фото 1977року. Прокопенко В.Л.

Як важко не було, але пройшли роки, Валентина Левківна виростила і видала заміж дочок. З піснею не розставалася. Співала у хорі Барвінківського будинку культури. Хор виступав з концертами у містах Коростень, Малин, Житомир і навіть у Києві. А життя влаштовувало їй все нові і нові важкі випробування.

У 1992 році, ще в молодому віці, помер чоловік старшої дочки Надії - Михайло. За ним трагічно загинув син Надії – Андрій, теж ще дуже молодий, а в 2015 році померла і вона сама, не доживши і до 60 років. Передчасно пішов із життя і чоловік середньої дочки Віри – Анатолій. Проте Валентина Левківна не скаржиться на свою долю. Тільки іноді згадує слова з української народної пісні: «Ой, доля, гірка моя доля. Голівонька бідна моя». Сприймає долю такою, якою вона є. У кожного вона своя і з своїми труднощами. Не дарма ж у народі кажуть: «Життя прожити – не поле перейти».

З роками стає гірше здоров’я, але сил та оптимізму бабусі додають п’ятеро внуків та п’ятеро правнуків.

А ЛЬОН ЦВІТЕ…

Значну частину свого трудового життя (понад 13 років) Прокопенко В.Л. присвятила вирощуванню льону, працюючи ланковою у колгоспі «Перемога» с. Чоповичі, радгоспі «Чоповицький». Вирощування та переробка льону у ті часи були дуже копіткою та важкою справою. Однак, льон давав і хороший прибуток. Значна частина йшла на експорт у різні країни світу. Знаю це не з розповідей. Сам виріс у селі і мати моя працювала сортувальницею льону.

Валентина Левківна трудилася дуже сумлінно і вимагала цього від жінок, які працювали в ланці. Відповідно і результати роботи були дуже хороші. Її ланка вирощувала більше 10 центнерів льоноволокна з одного гектара і неодноразово визнавалася кращою не тільки у Малинському районі, але й у Житомирській області. Без перебільшення скажу – то був дійсно трудовий героїзм.

Батько Валентини Левківни проявив героїзм на війні, а вона в труді. Для порівняння зауважу, що у 2017 році в господарствах Житомирської області, які займаються вирощуванням льону, використовуючи сучасні техніку і технології, було зібрано 8,4 центнера льону з гектара, а в 2016 – 7,7 центнера.

За високі досягнення у праці Прокопенко В.Л. була нагороджена орденом «Трудового Червоного Прапора», орденом Леніна (на той час це була найвища державна нагорода – авт.), двома бронзовими медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР.

У кінці 70-десятих років вирощування льону було припинено і Валентині Левківні довелося працювати у радгоспній їдальні. Перед виходом на пенсію пішла працювати телятницею, оскільки там була більша заробітна плата.

…Наприкінці нашої зустрічі Валентина Левківна заспівала одну з багатьох українських народних пісень, які вона знає. Мене глибоко вразили її чистий голос і душевне виконання пісні, незважаючи на поважний вік.

вернуться назад;

 

 

 

 

Наш архив

Помощь сайту

U194257898049
R299379597058
Z121858383480