Навигация



Сентябрь
Пн   3 10 17 24  
Вт   4 11 18 25  
Ср   5 12 19 26  
Чт   6 13 20 27  
Пт   7 14 21 28  
Сб 1 8 15 22 29  
Вс 2 9 16 23 30  

 

На війні пережив зраду товариша і тричі – смерть.

Дата добавления: 2018-06-30

Автор: Борис Дученко

В сьогоднішньому матеріалі, який пропонується читачам, мова піде про долю учасника Другої світової війни Пилипенка Тимофія Боніфатовича. Але перед тим як розпочати розповідь про героя минулої війни не можу не згадати, хоч би декількома словами, живих і полеглих воїнів сучасної війни на сході України і схилити голову перед їх пам’яттю, мужністю та відвагою.

Пишу ж про героя минулої війни тому, що стрімко відходить з життя покоління співвітчизників тих років. Все рідше і рідше ми можемо почути розповідь про війну з вуст її учасників та навіть і їх близьких родичів, які зберігають пам'ять про своїх спочилих героїчних батьків, оскільки вони теж вже похилого віку, а така інформація дуже важлива для збереження правди про ту війну. Пилипенко Т.Б. народився 09.09.1909 року в с. Журженці Лисянського району Київської (нині Черкаської) області у багатодітній сім’ї. Він був восьмою дитиною, а всього в сім’ї було дев’ятеро дітей. Коли Тимофійку виповнилося 10 років від черевного тифу помер батько, а згодом і мати. Настали тяжкі часи випробувань для старших дітей, котрі доглядали менших. Виживати допомагали непосильна праця та щирі, дружні стосунки між дітьми і допомога тіток. Відслуживши в армії, Тимофій одружився з жителькою станції Чоповичі Житомирської області – Марією. До війни у них народилося четверо дітей: Галина (1931 р.), Олександр (1935 р.), Валентина (1937 р.), Сергій (1941 р.).

На війну Пилипенко Т.Б. був мобілізований у грудні 1943 року (до цього був заброньований від призову на військову службу). Недовго йому прийшлося воювати – лише один рік, однак, і за рік він пройшов через усі кола воєнного пекла.

У складі 569 стрілецького полку 161 стрілецької Станіславської ордена Богдана Хмельницького дивізії брав участь у Житомирсько-Бердичівській операції. В кінці 1943 року дивізія, прорвавши ворожу оборону і пройшовши з боями 40 кілометрів, за три дні звільнила 15 населених пунктів. Добре запам’яталися Тимофію Боніфатовичу Львівсько-Сандомирська наступальна операція, бої на станіславсько-дрогобицькому напрямку. Але особливою запеклістю та жорстокістю виділялися бої за визволення м. Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). 27 липня Станіслав був повністю звільнений від фашистських загарбників, а ввечері цього ж дня столиця тогочасної держави СРСР – Москва салютувала військам, які звільнили місто, 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. Після війни влада м. Івано-Франківськ неодноразово запрошувала Пилипенка Т.Б. на святкування Дня Перемоги.

20 вересня 1944 року в бою за с. Галівка Дрогобицької області командиру відділення Пилипенку Т.Б. було поставлено завдання разом зі своїм відділенням ліквідувати станковий кулемет противника, який був розташований на висоті і шквальним вогнем не дозволяв червоноармійцям просуватися вперед. Як зазначено в нагородному листі, діючи сміливо та рішуче, використовуючи скриті підступи, єфрейтор Пилипенко підібрався до кулемета і закидав його гранатами, знищивши при цьому чотирьох ворожих солдат. Наступного дня в бою він захопив у полон 6 угорських солдат. 22-23 вересня в бою за с. Мшанець тієї ж області Пилипенко Т.Б. стійко і мужньо відбивав шалені атаки ворога. За активні вищезазначені бойові дії стрілець, єфрейтор Пилипенко був представлений командиром 569 стрілецького полку до нагородження орденом «Червоної Зірки». Однак якомусь офіцеру в штабі дивізії здалося, що нагорода зависока і він був нагороджений медаллю «За відвагу». За словами мого давнього знайомого ветерана Другої світової війни полковника у відставці Нечаєва І.Ф., якого вважаю своїм постійним і надійним консультантом, такі випадки траплялося нерідко, хоч інколи бували і протилежні. А далі були бої вже за межами України, зокрема на території Чехословаччини. В тих боях Пилипенко Т.Б. здобув нову військову спеціальність сапера. Мінував дороги, зривав ворожі об’єкти.

24 грудня 1944 року в районі с. Даргов саперному підрозділу, в якому він служив, було поставлено завдання терміново замінувати дорогу, яка вела на Прагу, щоб сповільнити підтягування додаткових сил противника до столиці Чехословаччини. Під сильним кулеметно – мінометним вогнем сапери виконали поставлене завдання і почали швидко покидати небезпечну зону. Однак, ворожа розвідка замітила їх і скоригувала на них шквал мінометного вогню.

Сапери кинулися до лісу, що ріс неподалік. Тимофій Боніфатович біг разом зі своїм товаришем (односельчанином, з яким разом були мобілізовані на війну і вже рік воювали). Вибухом однієї з мін Пилипенка Т.Б. тяжко поранило в ліву ногу і праву руку. Його товариш (з етичних міркувань не буду називати його прізвище) залишився неушкодженим, але побачивши стан Тимофія сказав йому: «Вибач, я не можу тебе взяти з собою, ми не встигнемо вдвох втекти і обидва загинемо (за ними було вже чути гуркіт ворожих танків – авт.), а я ж молодший за тебе!». Тимофію стало нестерпно боляче, не тільки від ран але й від почутого. Однак, не став він благати товариша про допомогу, а лише попросив: «Якщо залишишся живий передай моїй дружині, де я загинув». Товариш побіг далі, а Пилипенко Т.Б. подумки попрощався з дружиною та дітьми в очікуванні неминучої смерті. І тут не можу не відійти від розповіді про подальший хід подій оскільки зрада на тій війні для мене особисто теж болюча тема. Ця тема неприємна для обговорення, але оскільки зрада все ж була то і говорити про неї, на мій погляд, теж потрібно заради збереження, знову ж таки, правди про війну. Та й молоде покоління вважаю потрібно виховувати не тільки на позитивних, але й на негативних прикладах, що може мати теж великий ефект у виховній роботі. А моя особиста справа полягає ось у чому.

Мій дід Дученко Іван Павлович, уродженець станції Чоповичі Житомирської області, був мобілізований на війну разом ще з двома односельчанами 30 червня 1941 року. У вересні того ж року під м. Лохвицею Полтавської області вони разом і в полон потрапили. Одного разу сусід діда, намагаючись отримати прихильність охоронців табору військовополонених, повідомив поліцаю-охоронцю, що серед них є радянський активіст (дід до війни працював бригадиром у місцевому колгоспі «Шлях до соціалізму» – авт.).

Керівництво табору інколи відпускало військовополонених за видачу командирів, радянських активістів, а поліцаї – охоронці відпускали навіть за їду чи якусь одежу. Задумка дідового сусіда вдалася. Його, а разом з ним і другого односельчанина, відпустили додому, а діда відразу ж перевели в іншу частину табору. Так він і зник, назавжди. Зазначені ж односельчани дожили у своєму селі до глибокої старості. Лише перед смертю сусід діда признався своїй дружині про зраду, мабуть не хотів йти на той світ з таким тягарем на душі. Так і стало частково відомо про долю діда.

Хоча я займаюся його пошуками і вдалося знайти інформацію про військовополоненого Дудченка Івана, який загинув у німецькому концтаборі 24.01.1942 і похований у м. Регенсбурзі (Німеччина). Але ще потрібно ідентифікувати особу цього солдата. Війна була найважчим і найстрашнішим, а разом з тим і дуже правдивим випробуванням моральних і психологічних якостей всіх її учасників і не всі змогли пройти його з гідністю, особливо в критичних ситуаціях, де часто слід було не тільки поступитися власними інтересами, але й піти на самопожертву заради інших людей.

Наразі продовжу подальшу розповідь про Пилипенка Т.Б. Від двох поранень він втрачав все більше і більше крові і стан його ставав все важчим. Але на щастя його замітив командир взводу Богдан Іван, який пробігав близько. Він підбіг до Тимофія, глянув на нього, вигукнув: «Живий!», поклав його собі на спину і підтюпцем, як міг, побіг лісом у напрямку дислокації їхньої роти. Він був кремезної статури, а Тимофій навпаки – низького зросту і худий. Через деякий час він зупинився, швидко перев’язав рани Тимофію і знову побіг.

Після того як вони добралися до своїх, Пилипенка Т.Б. відразу ж відправили у польовий госпіталь. У госпіталі, лежачи на нарах у напівсвідомому стані від великої втрати крові, Тимофій почув як лікар, котрий в оточенні медсестер обходив поранених, зупинився біля нього і професійно-спокійним, навіть холодним голосом промовив: «Цей боєць до ранку не доживе. Занадто багато крові втратив». Радість від порятунку змінилася на розпач. Від такого висновку лікаря Пилипенку Т.Б захотілося кричати на весь світ: «Як же так? Здавалося, він вже уникнув смерті і тепер має померти в госпіталі!» Але і цього разу доля виявилася на його стороні. Одна із медсестер, звали її Катя і це ім’я Тимофій запам’ятав на все життя, сказала лікарю, що у неї теж друга група крові, як і в пораненого бійця. Відразу було проведено пряме переливання крові і це врятувало Пилипенку Т.Б. життя.

Вранці, коли лікар робив обхід поранених, Тимофій слабким голосом сказав: «Я хочу їсти». Лікар посміхнувся і зауважив: «Тепер я бачу, що цей боєць буде жити». Наступного дня 9 грузовиків загрузили пораненими і відправили в тил для подальшого лікування. Пилипенко Т.Б. не потрапив в ту групу поранених: чи то місця не було, чи то з якихось інших причин. Невдозі прийшла звістка, що власівці перестріли автомашини і розстріляли всіх поранених.

Для Пилипенка Т.Б. наступив тривалий період лікування по багатьох госпіталях Москви, Казані, Сочі, Уфи та інших міст. Незважаючи на інтенсивне лікування розпочалася гангрена. Лікарі хотіли ампутувати ногу. Але у м. Сочі один дуже старий московський хірург, який приїхав для консультацій, поколов ногу голкою і сказав: «Цьому бійцю ногу не будемо відрізати. Вона йому ще пригодиться». Додому Тимофій Боніфатович повернувся наприкінці 1945 року із супроводжуючим.

Сусід, який залишив його пораненим на полі бою, з війни не повернувся. Одного разу до нього приїхали працівники Малинського райвійськкомату і вручили йому орден Слави третього ступеня. Виявилося, що за успішне виконання бойового завдання по мінуванню дороги він був нагороджений зазначеним орденом. Наказ про нагородження був підписаний у березні 1945 року, а Пилипенко Т.Б. у цей час переїжджав із одного госпіталю в інший і тому нагорода йому не була вручена.

За станом здоров’я Пилипенко Т.Б. не міг працювати, мав другу групу інвалідності. Однак, і вдома не зміг всидіти без роботи і в 1947 році, підлікувавшись, почав працювати на Чоповицькому молокозаводі експедитором. В 1948 році в сімї Тимофія Боніфатовича та Марії Кирилівни народилася дочка Людмила. В послідуючі роки працював на різних робітничих посадах у Чоповицькій та Малинській райспоживспілках, аж до 1983 року, коли йому виповнилося 74 роки. Пилипенко Т.Б. відносився до тієї частини ветеранів, які багато розповідали своїм дітям, молоді про війну. Під час своїх розповідей він завжди наголошував, що треба завжди радуватися життю, завжди цінувати його таким, яким воно є, не скаржитися на долю, а сумлінно вчитися, працювати, бути чесними і порядними людьми і тоді життя буде вдалим та щасливим. Ветеран знав ціну своїм словам оскільки заплатив за них занадто дорого.

Про сусіда-зрадника він розповів тільки один раз і тільки своїм дітям. Більше ніколи він його не згадував. А от своїх рятівників командира взводу Богдана Івана та медсестру Катю він згадував часто і теплими словами. Намагався знайти їх, але спроби виявилися марними: можливо вони загинули на війні, а можливо просто не вдалося знайти. Проживши зі своєю дружиною Марією Кирилівною у мирі та злагоді 50 років, Тимофій Боніфатович у 1979 році офіційно зареєстрував з нею шлюб. Це була радісна подія для їх дітей, сімох внуків та сусідів.

Пилипенко Т.Б. мав прекрасний голос. Його улюбленою піснею була пісня «Взяв би я бандуру». Ця пісня завжди звучала у його хаті, коли збиралася вся сім’я. В 1991 році пішла з життя дружина Марія Кирилівна. Тимофій Боніфатович і Марія Кирилівна виростили п’ятеро трудолюбивих і порядних дітей. Всі вони працювали у м. Києві.

Найстарший син Олександр трудився зварювальником у метробуді. Два роки передавав свій досвід у Гвінеї – Бісау. Помер. Дочка Галина працювала такелажником у будівельній організації. Померла. Син Сергій працював водієм мікроавтобуса. Помер. Дочка Валентина трудилася слюсарем – складальником фотоапаратів на заводі «Арсенал». Дочка Людмила працювала інженером – технологом на цьому ж заводі. Валентина і Людмила і нині проживають у м. Києві .

В 1999 році у зв’язку з погіршенням стану здоров’я Пилипенко Т.Б. переїхав на проживання до дочки Людмили. Незважаючи на похилий вік та стан здоров’я (вже мав першу групу інвалідності) намагався вести активний спосіб життя: брав участь у роботі ветеранської організації Деснянського району, постійно спілкувався із сусідами.

Помер Тимофій Боніфатович 19.09.2004 на 95 році життя. Перед смертю старий солдат попросив своїх дочок щоб на його похоронах оркестр зіграв пісню воєнних років «Катюшу». Його остання воля була виконана. Поховали Тимофія Боніфатовича у с. Пристанційному Житомирської області, де він провів більшу частину свого життя, поряд з дружиною. Щороку у поминальний день на цвинтарі с. Пристанційного за проханням дочок біля могили батька оркестр виконує «Катюшу» на згадку про ветерана Другої світової війни, людини незвичайної воєнної долі Пилипенка Т.Б.

вернуться назад;

 

 

 

 

Наш архив

Помощь сайту

U194257898049
R299379597058
Z121858383480