Навигация



Август
Пн   6 13 20 27
Вт   7 14 21 28
Ср 1 8 15 22 29
Чт 2 9 16 23 30
Пт 3 10 17 24 31
Сб 4 11 18 25  
Вс 5 12 19 26  

 

РОЗПИСАВСЯ НА РЕЙХСТАЗІ

Дата добавления: 2018-01-19

Автор: Борис Дученко

Друга світова війна визнана істориками як одна з найжорстокіших в історії людства і напевно не було ні одного її учасника, від рядового солдата до генерала, який би не думав про те, як вижити, дійти до перемоги над ненависним ворогом – німецьким нацизмом.

Житель станції Чоповичі Житомирської області гвардії рядовий Філоненко Василь Васильович (мій односельчанин) не тільки залишився живим у пеклі війни, але й дійшов до Берліна.

На його долю ще з малих літ випадало багато важких випробувань. Разом з тим доля мабуть була прихильна до нього тому, що йому вдалося пройти всі ті випробування і вижити, навіть тоді, коли, здавалося, смерть була неминуча.

Василь ріс у багатодітній сім’ї. Батько Василь і мати Параска, крім нього, мали ще семеро дітей: синів Григорія, Миколу, Івана, Андрія та дочок Ганну, Надію, Марину. Наприкінці 20-х - на початку 30-х років сім’я жила непогано. Вони мали коней, декілька корів, свиней. Старші діти робили заготовки для Чоповицької меблевої фабрики і заробляли, хоч і невеликі, гроші. Але прийшла колективізація, а за нею голодомор 1932-1933 років і сім’я лишилися худоби, запасів хліба та овочів. Життя стало нестерпним.

Члени комітету незаможних селян, в особі місцевих жителів, нерідко ледарів та п’яниць, за участі представників сільради та міліції нишпорили по хатах і забирали останні продукти. За це їх прозвали «Червона мітла». Якось під час чергового обшуку мати сховала у невеличкій торбинці квасолю, поклала на піч і наказала Васильку лягти на неї, щоб «комнезами» не знайшли. Але ті зігнали Василька з печі, знайшли і забрали квасолю. В господарстві Філоненків була свиня і малі поросята. Вони загинули від хвороби, але сім’я поїла їх з голоду і ніхто не постраждав.

«Комнезами» часто п’янствували ввечері у приміщенні сільської ради.

Взимку 1933 року впродовж одного тижня померли батько і мати. В ті страшні дні сусіди говорили йому: «Поплач, синку, твої ж батьки померли». Але з притаманною дітям відвертістю він сказав: «Я не можу плакати, бо я дуже їсти хочу!». І це свідчило не про його бездушність, а про те, наскільки нелюдськими були страждання малолітньої дитини (йому було лише 9 років), що голод відібрав почуття жалю навіть до найближчих людей.

Після смерті батьків Василько разом із старшим братом Іванком, якому було 11 років, якось знайшли у клуні на дні бочки залишки висівків. Вони дуже зраділи своїй знахідці і почали готувати для всієї сім’ї їжу. Закип’ятили воду, кинули туди висівки, добавили потертих жолудів, а щоб був ще й запах опустили декілька разів у кип’яток торбинку, у якій колись зберігалися оселедці і від них ще залишився сильний запах. Потім вони ще неодноразово використовували торбинку з цією метою.

Одного разу, навесні 1933 року, Василько з Іванком, пішли на луг, де збирали і їли траву, щоб хоч якось вгамувати голод. Але трава їм не допомогла і вони, тут же, на лузі, втратили свідомість. Непритомними їх знайшли сусіди, забрали до себе та виходили. Однак, через деякий час Іванко все ж помер. В тому ж році з голоду померла і сестра Марина та найменший братик Андрійко.

Восени 33-го в селі був хороший врожай картоплі, кому вдалося її посадити. Діти просили в людей картоплю і харчувалися нею навіть вночі оскільки вечеря з однієї картоплі не могла надовго вгамувати голод. Рятуючи Василька від голоду, старші брати і сестри відправили його до дядька Філоненка Тимофія в Білорусію, що дало можливість йому вижити.

Після пережитого Україною голодомору, у 1941 році прийшла ще більша біда – війна. 22 червня Василь разом з однолітками пас корови. В небі на невеликій висоті з’явилися літаки із хрестами на крилах, які летіли над залізницею в сторону Києва. Хлопці подумали, що то санітарна авіація. Але один із літаків опустився ще нижче і біля них впав град куль. На щастя ніхто із хлопців не постраждав, а літак полетів далі. Пілот бачив по кому стріляв і мабуть задовільнився тим, що налякав хлопців. Вдома вони дізналися, що розпочалася війна.

Через декілька днів на військову службу призвали найстаршого брата Василя – Григорія. На прощання він сказав Василю: «Війни вистачить і на твою долю». Невдозі він пропав без вісти. І тільки у 1990 році син Філоненка В.В. – Володимир випадково прочитав у газеті «Сільські вісті» інформацію про те, що учні з м.Скалат Тернопільської області розшукують родичів, загиблого у їхньому місті Філоненка Григорія Васильовича. Подальше вивчення зазначеної інформації дозволило зробити висновок, що це брат Василя Васильовича.

На День Перемоги Філоненко В.В. відвідав могилу брата. Його дуже щиро і гостинно прийняла місцева влада, учні, громадськість. Запропонували виступити на мітингу але хвилювання і сльози не дозволили йому це зробити…

Однак повернімося в буремні роки війни. 5 серпня 1941 року окупанти зайняли станцію Чоповичі. Окупація тривала до листопада 1943 року. Восени цього року вони хотіли залучити Василя до служби в поліції, але він, не бажаючи того, втік із села назустріч наступаючій Радянській армії.

Відразу ж після звільнення села на війну був мобілізований, незважаючи на певні вади із здоров’ям, брат Василя – Микола. Доля звела їх на курсах підготовки у м. Народичі Житомирської області. Василь проходив підготовку на зв’язківця, а Микола на кулеметника. Якось Микола сказав Василю: «Я буду першим номером кулеметного розрахунку і довго не повоюю, мене скоро вб’ють після прибуття на передову, а ти зв’язківець – ще поживеш».

Після завершення курсів брати попали в одну роту. Слова Миколи виявилися пророчими. 19.01.1944 року він загинув у Мозирському районі Білорусії.

Під час бою до Василя прибіг знайомий боєць і повідомив, що брат загинув і зазначив місце його знаходження. Василь прибіг до вказаного місця і побачив тіло брата, понівечене осколками чи то міни, чи то снаряда. Проте, на жаль, він не мав часу його поховати оскільки рота йшла в наступ. Лише гірко заплакав над тілом брата і побіг наздоганяти своїх бойових побратимів

В процесі підготовки матеріалу було встановлено точне місце поховання Миколи – с. Скригалів Мозирського району про що я повідомив його племінницю – Ковальчук Валентину Василівну.

Незабаром, 19.02.1944, над Василем у черговий раз нависла тінь смерті – він був тяжко поранений. Лікування проходив у Сибірі. Після завершення лікування знову потрапив на фронт. Війна котилася все далі на захід – ближче до лігва німецьких нацистів.

В один із весняних днів 1945 року, батальйон, у якому служив Василь, зупинився на перепочинок біля дороги, яка вела на Берлін. Серед бійців виділявся непосидючістю зовсім ще юний боєць Михайло (під час війни польові військкомати відразу після звільнення окупованих територій призивали на службу навіть і 16 річних юнаків, якщо вони були фізично добре розвинені – авт.). І ось цей боєць на дорожньому вказівнику, де було зазначено, що до Берліна 90 кілометрів, нижче числа хімічним олівцем (олівець, який від намокання, практично - слиною, писав синім кольором – авт.) написав великими літерами: «Х…ня! Дійдемо!».

Напис бійця на знаку замітив генерал, який в цей час проїздив біля місця розташування бійців. Він зупинився, наказав командиру зібрати особовий склад і коли той стурбованим голосом (невідомо було з якого приводу їх удостоїв уваги сам командир дивізії) доповів йому, що бійці за його наказом вишикувані, суворо запитав хто зробив напис на вказівнику. Всі мовчали, очікуючи розносу від генерала за аморальний вчинок радянського солдата. І тоді генерал повторив своє запитання, але вже таким тоном, що для всіх стало зрозумілим: автору напису треба зізнаватись. Винуватець вийшов зі строю і признався у скоєному.

Генерал дивився деякий час на бійця і мовчав, ніби роздумуючи, як з ним поступити і потім сказав: «Молодець, солдат! Ти дуже влучно виразив бойовий запал радянських воїнів. За стійкість духу, мужність, і рішуче прагнення громити ворога оголошую тобі 10 діб відпустки!». І вже зовсім по батьківські добавив: «Їдь додому, синок, а ми за цей час і без тебе до Берліна дійдемо».

Мабуть це був той випадок, коли міцне слово найбільш ємко і влучно передавало всі емоції молодого солдата і його товаришів по зброї: злість та ненависть до ворога і прагнення до перемоги.

22.04.1945 року на підступах до Берліна під сильним артилерійським і мінометним вогнем Філоненко В.В. усунув 6 пошкоджень телефонної лінії і забезпечив безперервний зв'язок батальйону з підрозділами. За цей подвиг його було нагороджено медаллю «За бойові заслуги».

25 квітня 1945 року розпочався штурм Берліну. Німецькі війська в передсмертній агонії чинили шалений опір. Бої точилися за кожний будинок.

В одному із боїв, забезпечуючи наступаючий батальйон зв’язком, Філоненко В.В. наштовхнувся на групу німецьких солдат. Не побоявшись переважаючих сил ворога, він вступив у нерівний бій і вогнем із автомата знищив 5 солдат і 10 взяв у полон. В якості трофею захопив 2 станкових кулемети та 1 міномет. За цей подвиг його було нагороджено орденом Слави 3 ступеня. Про подвиги Філоненка В.В. я дізнався з його нагородних листів через веб-сайт «Подвиг народу»

Після взяття рейхстагу воїнами опанувала неймовірна радість і полегшення від того, що накінець то закінчилася ця страшна війна. Всі, хто бажав, ставили свої підписи на колонах, стінах рейхстагу. Залишив свій підпис і гвардії рядовий 83-го гвардійського стрілецького полка 27-ї гвардійської стрілецької дивізії Філоненко В.В.

Я знав Василя Васильовича ще в розквіті сил і мене дивувало те, як він міг здійснити такі подвиги, будучи дуже тихою і спокійною людиною. Відповідь на це питання якось мені дав учасник Другої світової війни, полковник у відставці, житель м.Києва Нечаєв І.Ф. Він сказав, що війна дуже змінювала людей: тихих і незамітних часто робила відважними і безстрашними, а на перший погляд сміливих і геройських іноді навпаки – боягузами. Війна завершилася, але не закінчилася служба для Філоненка В.В., як і для

багатьох тисяч молодих воїнів, які продовжили службу оскільки серед цивільного населення не було юнаків, яких можна було б призвати на службу.

Таким чином, Василь Васильович зміг повернутися додому тільки в 1947 році. До речі, батько моєї дружини Симончук Григорій Васильович (світла йому пам'ять), учасник Другої світової війни пішов на дійсну військову службу в 1939 році, пройшов всю війну, а додому повернувся лише в 1946 році, не побувавши за 7 років ні разу у відпустці. Смерті дивився у вічі не один раз. В 1941 році під час відступу радянських військ з Криму йому та його бойовим товаришам не хватило місця на кораблі і це врятувало їм життя, бо корабель був потоплений німецьким літаком.

Нехай вибачать мені читачі, але у зв’язку з приведеними прикладами довготривалої служби в армії Філоненка В.В. і Симончука Г.В. ніяк не можу не зупинитися на теперішньому призові на службу юнаків.

Низько схиляю голову перед тими молодими людьми, які добровільно пішли на теперішню війну на сході України і поклали там свої голови, а також перед тими, що продовжують там воювати.

З великою повагою ставлюсь до свого колеги по роботі у ВГО «Закінчимо війну» Дроздова Анатолія Валерійовича, який служив в Афганістані, а коли почалася війна на сході України пішов добровольцем. Брав участь у бойових діях у Донецькому аеропорту. Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня.

Неодноразово добровільно виконував військовий обов’язок у зоні АТО мій інший колега по пошуковій роботі підполковник Збройних Сил України Савчук Андрій Володимирович.

Але разом з тим хочу зазначити й інше: на сьогодні значна частина юнаків не хоче йти до армії – не на 7 років, не на 4 роки, як згадані ветерани, і навіть не на 3 чи 2 роки, як це було у Радянській армії в мирний час, а й на півтора року згідно теперішнього законодавства. Це дуже негативне, і я б сказав, ганебне явище, яке повинно хвилювати не тільки Міністерство оборони, а й все суспільство, якщо ми хочемо мати армію з високою боєздатністю і, більше того, незалежну державу.

На мій погляд, причини цьому наступні: 1. Юнаки бояться потрапити в зону АТО, хоча там служать лише контрактники; 2. Бояться юнаки також можливої несправедливості, безпорядків, дідівщини в армії хоча, незважаючи і на певні проблеми, далеко не все там так погано, як вони уявляють і, зокрема, немає дідівщини, яку я на собі переніс у свій час; 3. Молоді люди не несуть відповідальності за ухиляння від служби. Доходить до того, що працівники військових комісаріатів не можуть вручити їм повістки, навіть з працівниками поліції, бо їм не відкривають двері квартир. Притягнути їх до відповідальності через суд практично нереально через довгу судову тяганину; 4. Частина юнаків, перш за все впливових та багатих батьків, вважають, що служба в армії не для них, а для сільських хлопців і синів простих міських людей. 5.І на сам кінець головне: військова служба для частини молодих людей не стала священним, усвідомленим обов’язком, а є звичайним обов’язком, який можна не виконувати в країні, де не завжди виконуються закони.

Суб’єктивні думки щодо призову в армію я маю моральне право висловити не тільки як пересічний громадянин, але як і громадянин, який двічі відслужив дійсну військову службу - з 1970 по 1972 рік солдатом і з 1978 по 1980 рік офіцером, заступником командира роти, у будівельних військах.

В період підготовки до ХХII Олімпійських ігор в Москві військові будівельники брали участь у будівництві багатьох олімпійських об’єктів і була нехватка кадрових офіцерів тому й призивали із запасу. На медичній комісії не став «косити», хоч дехто мені пропонував. Так і потрапив другий раз на службу.

Але як же склалася доля нашого героя Філоненка В.В. після війни? Як вже було зазначено, він повернувся додому у 1947 році. Працював у місцевому колгоспі. В 1947 році в Україні знову був голод. Кожного дня, йдучи на роботу біля будинку своєї сестри Надії, він бачив у вікні її 3-річного синочка Толю. Серце Василя краяв біль від того, що він голодував. Восени, щоб якось допомогти сестрі, Василь під час оранки землі після збирання врожаю картоплі знаходив картоплини, клав їх в карман шинелі, а в кінці робочого дня шинель присипав землею, щоб легше було знайти картоплю. Вночі приходив і забирав картоплю, бо як би це стало відомо керівництву колгоспу, то його могли б судити за крадіжку.

В 1954 році Василь одружився з жінкою Ольгою, яка мала дочку Раю. Народили двох дітей – Валю і Володю. Але дружина померла молодою, в 31 рік. Знову одружився, з жінкою Тетяною, яка мала дочку Олену. У них народився син Сашко.

З 50-х років і до виходу на пенсію працював у Коростенському відділенні Південно-Західної залізниці бригадиром, майстром. Помер у 2007 році, але пам'ять про нього живе у його 2 дітей, 6 внуків та 4 правнуків. Про свої подвиги на війні Філоненко В.В. не розповідав, але тепер його нащадки знатимуть про них і можуть гордитися ними.

вернуться назад;

 

 

 

 

Наш архив

Помощь сайту

U194257898049
R299379597058
Z121858383480