Навигация



Июнь
Пн   5 12 19 26
Вт   6 13 20 27
Ср   7 14 21 28
Чт 1 8 15 22 29
Пт 2 9 16 23 30
Сб 3 10 17 24  
Вс 4 11 18 25  

 

Гуманізм на війні

Дата добавления: 2017-06-19

Автор: Борис Дученко

Найгірше, найстрашніше і найбезрозсудніше, що придумало людство за всю історію свого існування – це війну, знищення людини людиною, а сучасна війна може привести до знищення життя на нашій планеті взагалі.

Однією з найжорстокіших воєн була Друга світова. Про її нелюдський характер багато сказано і написано. Але все ж чи були, нехай не масові, випадки гуманних стосунків між ворогуючими сторонами та між ними і мирним населенням противника?

У когось може виникнути питання, а чи потрібно про це взагалі говорити і що це дасть, тим більше тепер, коли йде нова війна на сході України. А хтось може зауважити, що навіть постановка питання про гуманізм ворога є аморальною. На мій погляд, потрібно говорити про це задля збереження правди про минулу війну, якою вона не була б для нас - благословенною чи грішною, доки ще є її свідки, а також доки ще збереглася інформація серед родичів померлих свідків.

Я розповім тільки про конкретні факти, які стали мені відомі від конкретних осіб. Причому, відразу зауважу, що я не ставив собі за мету проводити якесь історичне дослідження, збирати та узагальнювати факти по зазначеному питанню і тим більше якось тенденційно піднести їх, а тільки фіксував в міру отримання від свідків тих подій. До того ж, і це основне, ні в якій мірі не збираюся принизити пам'ять про переможців у тій війні і облагородити переможених.

За роки Другої світової війни нацистська Німеччина знищила десятки мільйонів людей у різних країнах, знищила тисячі міст і сіл. Мого дядька Дученко Миколу нацисти замордували у концтаборі у м. Скробов (Польща) в 1943 році, а мій дід Дученко Іван пропав безвісти на війні в 1941 році.

В той же час сотні тисяч воїнів Червоної армії після очищення від загарбників своєї країни поклали голови у боротьбі з нацистськими окупантами на території інших країн Європи і тим самим виконали святу, благородну гуманістичну місію по звільненню їх від поневолення.

Разом з тим, як сказав мені колись ветеран Другої світової війни генерал-майор у відставці, житель м. Києва Полухін Сергій, «…серед ворогів були добрі люди, а серед своїх були злі…».

Моя мати, Дученко Марина, жителька станції Чоповичі Житомирської області (1919-2010) розповіла мені, як восени 1943 року вона змушена була тікати з села (залізнична станція, як стратегічний об’єкт, постійно піддавалася бомбардуванню авіації – авт.) разом з сином Миколкою, 1940 року народження – моїм найстаршим братом, у сусіднє село Будницьке до свої родичів.

Одного дня, вночі, до хати зайшли партизани і змусили всіх присутніх вийти з хати оскільки вони будуть проводити таємну нараду. Мати попросила, щоб в хаті залишився Миколка, він нічого не зрозуміє із розмови, а на вулиці холодно, одяг у всіх був благенький. Однак старший групи не дозволив цього, можливо побоюючись, що дитина буде плакати і звати маму.

Хлопчик сильно змерз і захворів. Лікувати не було чим. Через деякий час село зайняли відступаючі окупанти. Так сталося, що в цій же хаті поселився німецький лікар. Він декілька днів лікував дитину, співчував матері. Показував їй фото своїх трьох неповнолітніх дітей з дружиною і висловлював незадоволення війною. Одного дня після чергового огляду дитини він підійшов до матері із сумним виглядом і сказав: «Кіндер капут» (дитина помре – авт.). В той же день Миколка помер.

В цей же час, в цьому ж селі за свідченням місцевої жительки Шпакович Марії (1895-1967) у неї зупинилися декілька нацистських окупантів з відступаючого підрозділу. Коли їм поступила команда терміново вирушати з села один з них по імені Курт не міг знайти вуздечку для коня. Він звинуватив у крадіжці господиню і зі зла підпалив хлів. Через декілька хвилин він знайшов вуздечку, яку сам і загубив, скочив на коня і рушив за своїми. Дуже швидко він повернувся назад і разом з селянами почав гасити пожежу. Хлів вдалося зберегти і тільки після завершення гасіння пожежі Курт знову скочив на коня і помчав.

Шпакович Марія. впродовж багатьох років згадувала «доброго німця Курта», який допоміг ліквідувати пожежу, не згадуючи при цьому, що він сам був і винуватець.

За інформацією жительки с.Першотравневе Житомирської області Толкач Галини (1938), яку вона отримала від своєї матері Чичирко Надії (1920-2005) в 1942 році маму та її особисто з с.Кам’янка Овруцького району тієї ж області окупанти хотіли відправити в Німеччину. Біля автомашини, на яку заганяли людей, німецький солдат, побачивши молоду жінку з маленькою дитиною, відштовхнув її за машину і наказав тікати. Так вони уникли відправки в Німеччину.

Взимку 1943 року, за свідченням жительки вже згаданого с.Кам’янка Толкач Галини. (1914-2002) німецький солдат забрав у неї красиві вишиті рушники, що висіли на покуті і сподобалися йому, а в обмін запропонував кожух. Вона, не вірячи в щирість його намірів, всіляко відмовлялась. Солдат наполіг, мотивуючи, що згодиться для дітей. Сусід-поліцай, побачивши кожух, забрав нього і згодом його діти ходили в кожушках і валянках, пошитих з того кожуха.

Мирутенко Микола (1946), житель м. Києва розповів мені історії про свого батька Мирутенка Миколу. (1917-1996), уродженця станції Чоповичі Житомирської області, який брав участь у радянсько-фінській війні 1939-1940 років та у Другій світовій війні.

Під час бою взимку 1940 року він впав у яр. Був одягнутий у довгий кожух та валянки. Через якусь мить побачив над собою фінського солдата з автоматом, у коротенькому кожушку, на лижах і сів, чекаючи смерті. Водночас очима почав шукати свою гвинтівку, яка злетіла з нього під час падіння. Фін рукою вказав де лежить гвинтівка, постояв ще трохи, ніби роздумуючи, що робити, посміхнувся і зник в лісі так само швидко як і з’явився.

В 1942 році в бою Мирутенко Микола. із своїм відділенням увірвався в траншею противника. Один з нацистів відразу підняв руки, його взяли в полон, інших знищили. Полонений тривалий час перебував у розташуванні відділення Мирутенка Миколи, сумлінно виконував будь-яку господарську роботу, яку йому доручали. Всі бійці ставилися до нього доброзичливо, він часто розповідав про свою сім’ю, показував фото. Разом мріяли про закінчення війни, а один червоноармієць, чи то серйозно, чи то жартома, говорив, що після війни поженить своїх дітей на дітях німця. Однак був і один солдат, який поривався вбити полоненого, але його завжди зупиняв Мирутенко Микола. Одного разу він пішов на бойове завдання з декількома бійцями. Полонений, відчуваючи загрозу, дуже просив взяти його теж але його не взяли. Після повернення із завдання виявилося, що німця немає. Солдат, який прагнув вбити полоненого, сказав, що він втік, хоча у відділенні ходив слух, що той його таки вбив.

Рибчан Валентина (1956), жителька с. Ковалівка Полтавської області почула від своєї бабусі Ревенко Марії, (1908-1993) наступну історію.

В роки війни вона жила в с. Ковалівка разом з двома дочками - Зіною (1929), Галиною (1938) та батьками похилого віку. У них в будинку довго жив німець Ганс. Він постійно постачав Марії Федорівні тушонку, крупи, щоб вона варила їсти йому і її сім’ї, дітей пригощав шоколадом. Часто брав на руки Галинку та бавився з нею. Показував Марії та цілував фото двох своїх маленьких дочок і дружини.

Одного разу, взимку 1943 року, він дуже збуджений примчав на своєму мотоциклі, на якому постійно їздив кудись, раніше ніж зазвичай і сказав, щоб сім’я терміново тікала з села бо сюди має прибути підрозділ СС з каральною метою. Марія так і зробила. Як вияснилося потім, головорізи СС спалили село, а людей зігнали в корівник і теж спалили.

Житель м. Києва Шоботенко Микола, (1944), зі слів матері Шоботенко Степаниди, уродженки смт Чоповичі Житомирської області, (1908-1992) пам’ятає про те, що в липні 1941 року відступаючі червоноармійці конфіскували у них сокиру, пилу, чавуни, відро (зрозуміло, яке постачання було у відступаючих військах).

Через декілька днів село зайняли нацистські окупанти, двоє поселилося в неї. Степанида Яківна хотіла вкрасти у них сокиру, яка лежала на дворі, і почала присипати її корою. Це замітив один з німців і злим голосом та жестами дав знати, що не можна так робити. Господиня пояснила, куди подівалося її добро, і він дав їй не тільки сокиру, а й інше майно. Вирушаючи далі, один солдат поклав у колиску сина Михайлика (1940) задля іграшки порожню коробку з під цигарок, а другий шоколадку.

Житель м. Старокостянтинова Хмельницької області Горбачук Іван., (1944), розповів історію, почуту від уродженки смт Антоніни Цибулі Ольги, (1913-1994). В роки війни комендантом смт Антоніни був призначений німецький майор, який доброзичливо ставився до місцевих жителів. Так, багатодітним сімя’м він допомагав продуктами харчування, давав роботу членам таких сімей, за яку платив гроші. Однак, на початку 1944 року хтось вбив його в с. Севруки. Наступного дня в село прибув каральний загін, щоб спалити село та знищити жителів. Однак, коли командир цього загону зайшов у будинок, де знаходилося тіло коменданта, і побачив труну з тілом майора, підготовленим до поховання, жінок, які його оплакували, він відмінив наказ про покарання місцевих жителів.

Від ветерана Другої світової війни полковника у відставці, жителя м. Києва Нечаєва Івана (1922) стало відомо, що в 1944 році на одній з ділянок 1-го Українського фронту радянські солдати на передовій відмічали Різдво Христове разом із солдатами противника. Дуже швидко надійшов наказ командуючого фронтом, в якому цей випадок було розцінено як грубе порушення дисципліни, підрив бойової готовності армії, недолік у проведенні політичної роботи. Були прийняті суворі міри реагування.

Вже згаданий житель м. Старокостянтинова Горбачук Іван, розповів історію, почуту від своєї матері,уродженки с. Тернавка Хмельницької області Горбачук Марії, (1910-1998). В 1942 році вона разом з шістьма дітьми проживала в м. Кегічівка Харківської області недалеко від залізничної станції. В її будинку поселився нацистський офіцер з перекладачем та декілька солдат. Стояли дуже люті морози. В одну із ночей хтось постукав у вікно. Марія відкрила двері і побачила трьох поранених та обморожених військовополонених радянських солдатів з великої групи, яку напередодні пригнали на станцію для подальшої відправки. В будівлі станції всі не змогли розміститися і частині червоноармійців, під загрозою розстрілу у разі спроби втікти, дозволили переночувати у місцевих жителів.

Марія запитала дозволу в офіцера і той погодився. Німецькі і радянські солдати спали рядом на підлозі на розстеленому сіні. Майже всю ніч вони спілкувалися через перекладача. Німецькі солдати проклинали війну і Гітлера. Лише офіцер мовчав. Червоноармійці, ніби оправдуючись, говорили про те, що мусять воювати, боронити свою країну. Вранці радянські солдати подякували і пішли.

Ось ці два факти та й деякі попередні свідчать про те, що війна не потрібна була рядовим солдатам. Хоч Друга світова війна все одно рано чи пізно мала відбутися. Зіткнулися інтереси двох диктаторів, які прагнули до світового панування – Гітлер до панування арійської раси, а Сталін до панування комуністичних ідей, світової революції.

Нажаль у мене відсутні факти гуманного ставлення воїнів радянської армії до німецького населення. Не тому, що їх не було, а тому, що ніхто мені не повідомив, а в мене не було можливості шукати їх, проводити, як вже зазначалося, історичне дослідження. Думаю, це може бути окрема тема і зокрема, для дослідників історії, всіх небайдужих до її минулого.

вернуться назад;

 

 

 

 

Наш архив

Помощь сайту

U194257898049
R299379597058
Z121858383480