Навигация



Июнь
Пн   5 12 19 26
Вт   6 13 20 27
Ср   7 14 21 28
Чт 1 8 15 22 29
Пт 2 9 16 23 30
Сб 3 10 17 24  
Вс 4 11 18 25  

 

ДОЛЯ МАТЕРІ

Дата добавления: 2017-04-06

Автор: Борис Дученко

Війна завжди була важким випробуванням не тільки для чоловіків але й для жінок. Цю історію часів Другої світової війни про свою матір Горбачук Марію Петрівну та про її нелегку долю розповів мені житель м. Старокостянтинова Хмельницької області Горбачук Іван Сергійович.

Горбачук М.П. народилася 1910 року в с. Зелена Антонінського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області. З дитинства тяжко працювала. В церковно-приходській школі була тільки один день. Прийшла бабуся і забрала з уроків бо треба було коноплі витягувати з річки.

Після одруження на запрошення родича поїхала разом з чоловіком Горбачуком Сергієм Тодосьовичем на заробітки в смт Кегічівка Харківської області. Тут і застала її з 6 дітьми війна. Найменшій дитині було 8 місяців, а найстаршій – 13 років. Чоловік – Горбачук Сергій Тодосьович з перших днів пішов на війну. Дуже важко їй, сердешній, приходилося з такою великою сім’єю. Але на початку червня 1942 року прийшла ще більша біда. Фашисти зігнали велику групу жителів Кегічівки, військовополонених в центр селища, вишикували в колону і, нічого не пояснюючи, погнали на захід. Марія Петрівна разом з дітьми теж попала в цю групу. Щоб легше було пересуватися з дітьми вона взяла з собою візок, а разом з тим прихопила ще й телицю, гадала, що телиця буде тягнути візок але спроба не вдалася.

На візку їхали 4-х річний Андрій, 3-х річна Віра, та Люба, якій було лише 8 місяців. 11-річна Настя вела телицю, а 13-річна Надя та 8-річна Марія штовхали візок, який тягнула мама. В одному з сіл, через яке проходила колона, місцеві жінки просили Марію віддати їм двох найменшеньких діточок – Віру та Любу, розуміючи яка доля їх чекає, проте вона відмовила тому, що не могла відірвати від себе рідні кровинки і надіялась з Божою допомогою вибратися з цієї біди. Одного дня серед охоронців-поліцаїв Марія Петрівна впізнала сусіда - жителя Кегічівки Павла. Він давно не був дома і розпитав про свою сім’ю. Його дочка загинула від розриву бомби. Павло заплакав і порадив Марії Петрівні відстати в колоні і, коли вони будуть проходити уздовж довгого яру, тікати. Він на той час буде в кінці колони, а охорона була невелика. Вона так і зробила. Разом з нею втікло ще декілька чоловік, які підслухали розмову. Як потім вияснилося, всіх людей, що йшли в колоні, відправили в Німеччину. Після втечі Марія вирішила діставатися на свою малу батьківщину, в Кам’янець-Подільську область, з надією, що там виживати допоможуть родичі.

Два з половиною місяці пішки, ведучи за собою телицю, вони добиралися до рідного села і подолали майже 1000 кілометрів. Харчувалася сім’я в основному тим, що давали люди, та тим, що знаходили їстивного в лісах. Іноді їх годували німецькі вояки. Одного разу за якусь одежину Марії вдалося виміняти великий кусок макухи (жмих від переробки соняшникового насіння але для неї то була велика вдача). Марія Петрівна кип’ятила воду і кидала туди макуху. Ночували в основному в куренях, які споруджувала Марія разом із старшими дітьми. Колись, під час дощу, заночували в конюшні, де виявилося багато закривавленої одежі. Як пояснили місцеві жителі, то був одяг розстріляних німцями євреїв.

Діти – і старші, і менші, мабуть відчуваючи скруту мами, терпеливо переносили всі труднощі, пов’язані з пересуванням та харчуванням, і не вередували.

Якою трудною не була дорога але вони дійшли до м. Старокостянтинова Кам’янець-Подільської області, де на дорозі навпроти них зупинився вантажний автомобіль. Водій (двоюрідний брат Марії Іван Кравець) впізнав сестру.

Він розвернув автомобіль і довіз старших дітей до с. Антоніни, звідки вони дійшли до с. Зелена, до родичів. Марія пішки продовжила свій шлях з Надею, яка вела телицю, та найменшенькою Любою на візку. Назустріч Марії кіньми виїхав родич, який в той же день привіз їх в Зелене. Так закінчилася довга й виснажлива подорож Марії Петрівни з сім’єю.

В с. Зелена родичі зустріли Марію із сльозами на очах, дивуючись її витривалості та терпінню. Але для неї всі страждання в дорозі мали другорядне значення бо верх завжди брало святе почуття материнської відповідальності за долю дітей.

Перепочивши в с. Зелена, Марія Петрівна дісталася до сусіднього с. Тернавка, де вона жила з чоловіком до війни.

В листопаді 1943 року знайомі люди переказали Маринці (так її звали в селі), що чоловік Сергій потрапив у полон і перебуває у німецькому концтаборі у м. Проскурові. Пішки вона дійшла до Проскурова, а це майже 80 кілометрів, і за теплий одяг зуміла виміняти в охоронця-поліцая чоловіка.

В 1944 році на світ з’явився син Іван. Після звільнення Кам’янець-Подільської області від окупантів Горбачук Сергій Тодосьович знову пішов. на війну. Незабаром був поранений і після одужання знову відбув на фронт. Воював, як виявилося, відважно. Під час підготовки даної статті через веб-сайт «Подвиг народу» вдалося встановити, що під час бою 20.01.1945 за м. Люблинець (Польща) він знищив двох ворожих кулеметників, які вели вогонь по піхоті, за що був нагороджений «Орденом Червоної Зірки». Разом з тим в цьому ж бою він отримав важке поранення в результаті якого лишився ноги.

Після війни Марія Петрівна працювали в колгоспі на різних роботах, а Сергій Тодосьович у млині. Народили ще двох дітей – Ганю в 1946 році та Миколу в 1949 році.

В 1947 році був голод в Україні. Сергій Тодосьович з сином Андрієм пішов на заробітки в сусіднє с. Білогородка. Батько ціпом молотив жито, Андрій підносив снопи. Після завершення роботи отримали трохи зерна і буханець хліба. По дорозі додому Андрій (оскільки йшов швидше) тайком від батька з’їв весь хліб. Коли до хати зайшов батько, він почав плакати, боячись батьківського гніву, і признався йому у скоєному. Але батько не став його сварити, а теж заплакав і в розпачі сказав: «За що ж я воював?».

В 1950 році, Марія з чоловіком та дітьми поїхала на заробітки в Карелію. Однак життя на чужині не сподобалося їй і вона повернулася додому, а чоловік з трьома дітьми – Настею, Марією і Андрієм залишилися. Невдозі Сергій одружився на місцевій жительці, а діти згодом повернулися до матері.

Марія Петрівна працювала в колгоспі на різних роботах і одна ставила на ноги восьмеро дітей – 5 дочок та троє синів (дочка Люба померла в чотирьохрічному віці). Старші діти допомагали доглядати за меншими. Заміж не виходила. Мабуть, це може бути хорошим прикладом для деяких сучасних мам, що кидають напризволяще малих діточок.

Фото 1952 року. Марія з дітьми зліва – направо: Марією, Іваном, Миколою, Ганею, Вірою та братами Іваном (нагороджений «Орденом Червоної Зірки» за героїзм у війні з Японією), Федосом.

В 1959 році Сергій Тодосьович приїхав до Марії Петрівни з наміром залишитися для подальшого спільного життя. Однак вона не погодилася на його пропозицію, мотивуючи тим, що в нього вже інша дружина, діти і потрібно повертатися в цю сім’ю. Було в нього в другій сім’ї 4 дочки і 1 син.

В 1962 році він знову приїхав у с. Тернавка але вже з наміром тільки погостювати. З собою взяв і другу дружину Олену. Мабуть тільки така людина як Марія Петрівна – з дуже доброю душею і відкритим серцем могла щиро приймати таких гостей.

Марія Петрівна була безграмотна і не могла читати листів, які їй приходили, мусила звертатися до сусідів. Син Микола на 60-му році життя навчив її читати і писати.

Померла Горбачук М.П. в 1998 році, не доживши два місяці до 88 років. Горбачук С.Т. помер в Карелії, там і похований.

Фото 1988 рік.

На сьогодні з великої сім’ї залишилося 3 сестер: Анастасія (проживає в Росії у Брянській області), Ганна (проживає в м. Одеса), Віра (проживає в Одеській області) та один брат Іван (проживає, як вже зазначалося, в м. Старокостянтинів Хмельницької області). До речі, Іван Сергійович пише вірші, частину з яких присвятив своїй матері Горбачук Марії Петрівні – Матері з великої літери.

вернуться назад;

 

 

 

 

Наш архив

Помощь сайту

U194257898049
R299379597058
Z121858383480